Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"

То був підстаркуватий добродій в ошатному чорному костюмі в тоненьку рожеву смужку, з рожевою краваткою й таким самим носовичком, що визирав з кишені. Чорні черевики блищали глянцем. Г’юґо Блейк залишався таким самим дженджиком, як на чорно-білому знімку з часопису півстолітньої давнини. Його сиве волосся, зачесане назад, досі спадало до плечей м’якими пишними локонами.

Усе було те саме, крім обличчя.

З пещеного й самовдоволеного воно перетворилось на спустошене й зморене. Сіра зморшкувата шкіра так щільно обтягала череп, що, здавалось, от-от лусне. Від носа щоками й підборіддям розповзлися тоненькі сині судини. Вузькі губи стяглися тонкою лінією. А очі...

Очі були найстрашніші. Запалі, порожні, досі блискучі, але крижані, вони водночас полум’яніли злобою й розумом, аж пронизуючи чорну поверхню стіни. Лють цього чоловіка була помітна відразу. Він зчепив пальці на колінах, мов пазурі. Він щось говорив, однак я не чула жодного слова.

— Блейк багатий, — усміхнувся Барнс, — і користується цим, як йому заманеться. Йому не дуже весело тут сидіти. Проте це не ваші проблеми. Дивіться пильніше, панно Карлайл. Очистіть розум, пригадайте, що показала вам убита дівчина. Нічого не спливає в пам’яті?

Я глибоко зітхнула, намагаючись відкинути тривогу. Врешті-решт, усе гаразд. Він мене не бачить. Зроблю, що хоче Барнс, і все скінчиться.

Я зупинила погляд на Блейковому обличчі...

Тієї ж миті очі старого вирячились просто на мене — ніби він дивився крізь бар’єр і знає, що я там.

Блейк вишкірився на мене всіма своїми зубами.

Я засовалась на стільці.

— Ні! — вигукнула я. — Годі! Я нічого не відчуваю. Нічого не пригадую. Будь ласка! Будь ласка, зупиніть це! Досить!

Барнс повагався, але все-таки натиснув на кнопку. Жалюзі знову зімкнулись, заховавши й світлу кімнату, й вишкіреного чоловіка.

15

— Люсі! — окликнув мене Локвуд. — Зачекай! Нам треба поговорити!

— Ні. Не хочу.

— Не біжи так швидко! Я розумію, що ти сердишся, але й ти зрозумій — я ж не знав, що Барнс попросить тебе це зробити!

— Справді? А трохи подумати не пробував? Через твою дурнувату статтю цілий світ тепер знає про мій духовний зв’язок з Аннабел Ворд! Я — ні сіло ні впало — опинилась у центрі розслідування!

— Люсі, будь ласка... — Локвуд ухопив мене за рукав і зупинив просто посеред дороги. Ми саме були в Мейфері, на півдорозі додому. Тихі будинки ховалися за високими мурами й щільним туманом. Повертало на північ. Жодного привида довкола не було.

— Не чіпай мене! — я висмикнула руку. — Це через твою статтю я сьогодні опинилася віч-на-віч з убивцею! І мені цього вистачило — донесхочу! Ти ж не бачив його очей, Локвуде. А я бачила й відчувала, як він дивиться на мене!

— Він не міг тебе бачити, — пробурмотів Джордж, що саме відвернувся від нас і, тримаючи напоготові рапіру, оглядав туман.

Дорогою ми помітили одного-єдиного Гостя — самотню постать у Ґрин-Парку, що поволі пливла алеєю, — та все одно насторожились, Ніхто не знає, що чекає на тебе в Лондоні за найближчим рогом.

— Він не міг тебе бачити, — повторив Джордж. — Ти ж була за склом. Звичайно, він знав, що хтось там є, й просто вирішив познущатися. Це все, на що він був спроможний.

— Неправда! — хутко заперечила я. — Блейк знав, що це саме я. Він теж, як і всі, читав цю статтю! Він знає все про агенцію «Локвуд і К°», про те, як Люсі «Карлейл» дістала проти нього серйозні докази! Він так само легко дізнається й про те, де ми живемо. Якщо його випустять на волю, ніщо не завадить йому прийти до нас!

Локвуд хитнув головою:

— Люсі, Блейк нізащо не прийде до нас.

— А якщо й прийде, — підхопив Джордж, — то ду-у-уже повільно, з ціпочком. Йому ж сімдесят один рік!

— Я мав на увазі те, що його не випустять, — провадив Локвуд. — Його звинуватять і спокійно замкнуть у в’язниці... До речі, що ти там казала про очі? У Джорджа теж незвичайні очі, але ж ми його не сахаємось!

— Дякую й на цьому, — буркнув Джордж. — Я завжди вважав, що очі — моя прикметна риса.

— Твоя правда, Джордж, але в тім-то й твоя біда... Послухай, Люсі. Я розумію, чому ти сердишся, й сам серджуся не менше. Барнс не мав права примушувати тебе діяти проти волі. Це звичайна поведінка ДЕПРІК — вони вважають, що самі порядкують тут... Проте вони принаймні не порядкують нами, — Локвуд підняв руки над дорогою, де клубочився туманний вихор. — Погляньте навкруги! Щойно минула північ. Ми самі в порожньому місті. Всі інші сплять, позамикавши двері й обвішавши вікна амулетами. Усім страшно — крім тебе, мене й Джорджа. Ми самі обираємо, куди нам іти, — без наказів Барнса, ДЕПРІК чи будь-кого. Ми цілком вільні!

Я щільніше загорнулась у пальто. Локвуд, як і завжди, казав чистісіньку правду. Будь-що це добре — стояти серед ночі з рапірою на поясі, в компанії приятелів. Смуток, навіяний нашим коротким візитом до Скотленд-Ярду, поволі згасав. Мені трохи покращало на душі.

— Власне, ти кажеш правду...— промовила я. — Ти й справді вважаєш, що Блейка залишать під вартою?

— Безперечно, залишать.

— До речі, Люсі, — втрутився Джордж, — зараз ми тебе підбадьоримо. Коли ми чекали на тебе, то бачили Квілла Кіпса. Він — у групі «Фіттес», що цієї ночі працює з ДЕПРІК. Зазвичай це доручають по черзі їм і «Ротвелові»... Отже, цього вечора Кіпсові пощастило патрулювати каналізацію. Його команді довелося тісно поспілкуватися з чимось вельми смердючим — я не маю на увазі Гостя... Якби ти його бачила! Як він просяк!

Я мимоволі зареготала:

— В Кіпса принаймні є робота. А наш журнал досі порожній.

— Краще бути бідним, ніж смердючим, — зауважив Джордж.

Локвуд стиснув мені руку:

— Ходімо. Про завтрашній день не турбуйся. Щось-таки зміниться на краще. Рушаймо краще додому — я мрію про бутерброд з арахісовим