Читати книгу - "Щоденник однієї зради, Еміліос Солому"

Унизу, на березі молода жінка простувала по вогкому піску. До Дукареліса доносився шурхіт її кроків, однак він знову не міг збагнути, що це — ява чи міраж. Усе перемішалося. Можливо, це — Кассіопа, яка вийшла сюди з глибин історії? Вона несла вибілені морем мушлі, панцирі морських їжаків, морські зірки, риб’ячі кістки та камінці з наскрізною дірочкою. Хвилі накидалися на берег і злизували її сліди. У повітрі якась незрима рука нестримно виводила й виводила нові знаки і врешті вписала Кассіопу в центр узбережжя. Вона стояла й замислено вдивлялася в щось на межі обрію. Живописець завершив свою роботу. У цій місцині час зупинився і більше не відбувалося змін. Хтозна як тоді працювала клепсидра часу; нині сприйняття часу мало цілковито християнське забарвлення. Але глибинні речі — народження і смерть, початок і кінець, злет і падіння — лишаються незмінними, саме вони визначають часові рамки. Час є тим, що розтинає їхні життя, і його власне, і її: дві прямі лінії, які колись випадково зіштовхнулися в загальному русі всесвіту й тепер долають спільно шлях у нескінченне, несучи на своїх тілах печать першого доторку на глибині розкопу. Тоді, ймовірно, її звали Кассіопа, тепер — Марія чи Антигона.

Дукареліс знову відчуває себе маріонеткою у світі, яким керують вищі сили. Хтось інший приймає рішення за нього, і все, що він пережив і про що міркував, є вигадкою якогось невідомого створіння, що має волю та можливості нав’язувати її як його власну реальність. Від цієї думки його обдає холодним потом. Він схоплюється на ноги й від відчаю крутиться наче дервіш-танцюрист, окидаючи поглядом море, небо та безплідну землю. Замислюється знов, чи він існує насправді, чи не є тінню, вигадкою, думкою в голові когось невідомого, просто віддзеркаленням якоїсь дійсності? Він хотів узяти ситуацію у свої руки, змінити свою долю, повстати проти того, що написане на роду, усіх декорацій, у яких розвивається дія цього театру абсурду. Або кинути все й хай плине своєю течією, або зібрати в єдине всю волю й припинити фантазувати про те, що виходить за межі його чуттів.

Швидким кроком він повернувся в поселення. У другій половині дня члени експедиції почали пакувати знахідки для відправлення в Атени. Наступного дня Кукулес, виконуючи цього разу роль вісника, знайшов його в таверні кира Анестиса, пане професоре, пане голово. Він передав йому отриманий щойно рекомендований лист. У себе в офісі він оглянув його, як слід, може, вдасться заглянути всередину, навіть піднімав, направляючи світло благенької настільної лампи, але, ai siktir[29], нічого не було видно. Дукареліс почекав, доки він піде, тоді розпечатав конверт. Це була заява дружини, подана до суду — дата... вхідний номер... пане... моя клієнтка... Він заплющив очі, уявив її обличчя й почав міркувати, що робити, коли вже дійшло до такого. Ні, він не хотів палити мости, не хотів перекреслювати своє минуле життя, навпаки, хотів дати лад наявному хаосу. Він не був з тих, хто стрибає у прірву. Ні, не був.

44

Дружина зрештою взяла слухавку. Він усоте просив пробачення, казав, що оступився, з ким не буває, це просто були два тіла, які випадково зійшлися на безлюдді, а потім розійшлися. Це творило тіло, не душа.

У відповідь Марія Дукарелі сказала, що те, що зруйнувалося, не відбудуєш. Запізно він кинувся. Не вертатися додому, якщо вже має таке щире бажання, вона не просила. Лише, коли приїде до Атен, нехай вивезе всі свої речі. Перед тим нехай попередить її про прихід, щоб вона могла піти з дому на необхідний час. Її голос прозвучав уїдливо та холодно. Нема їм чого бачитися: побиті горщики не склеюють. Більше нічого не хотіла слухати. Крапка. Повісила слухавку. Скло тріснуло. Його розтрощив вихор, що здійнявся в їхніх душах. Те, що колись було непорушною єдністю, розлетілося на тисячу скалок, які віддалялися одне від одного зі швидкістю світла, зникаю­чи в крижаній самотності своїх галактик. Слухавка біля вуха продовжувала видавати гудки. Він застигнув і не опускав її, хоча й стояв у комунальній телефонній будці. Очі вперлися в підлогу й з сумом наштовхнулися на запилене взуття. Ось і все, кінець? Перед очима хаотично промайнули спогади: їхня кімнатка й розвалений диванчик, вона схилилась над паперами за своїм столиком, перша й остання демонстрація, у якій вони брали участь, військовий джип, який вискочив перед ними й перекрив дорогу, вереск гальм, пес, що метнувся на асфальт, удар, його тіло, з якого повільно йшло життя, голова піднята з подивом дивиться на довкілля та смерть, яка наближається, солдати, які лаються й тікають у провулок, нью-вейв, маленькі клуби, «Хоч і люблю тебе, не стану наполягати»[30], друзі, товариші за політичними поглядами, які мріяли про нову Грецію, а потім, апостеріорі, стали героями опору, отримали державні посади, обличчя їхньої ненародженої дівчинки. Назовні вітер посилювався, море вкривалося бурунами, мелтемі накидався на нього як дикий звір; він чув, як місцеві називають цей буревій гайдуромелтемо[31].

Рука все ще стискала слухавку. Вона була продовженням його руки, ланцюгом, який прив’язував його до світу, в якому цей безлюдний острівець лише одна цяточка. Він подумав, що бувають моменти, коли свідомості стає не під силу тягнути такий тягар, і скинути його людина спроможна лише в могилі. У його порожніх очах не було нічого, крім болісних уламків пам’яті. Живі і мертві, упереміш, долали той самий шлях до кінцевої зупинки, мамо. Він повернувся до лікарняної палати в останні хвилини її життя. Вона стисла сильно його руку, потім ще раз, а потім померла. Мамо...мамо, шепотів він, наче хотів міцно обійняти її. Вони обоє цього хотіли, але він не обійняв. Їхні слова та вчинки були такі скупі на ніжність. Змалку він жадав її нечастих обіймів. Іноді ввечері вона брала його до себе в ліжко. Для неї було досить сказати «синку», і в цьому слові містилася вся материнська любов світу. Для більшого їй завжди бракувало часу. Але йому не було того доста. Він потребував її навіть тоді, коли вона була поруч. А вона все бігала по підробітках, з вечора до рана була в наймах, гнула спину на чужих людей за скибку хліба, за ламаний гріш, лише б його звести на ноги, вивести в люди. У ту останню мить він