Читати книгу - "Щоденник однієї зради, Еміліос Солому"

нагадував їм комашку-одноденку, яка потрапила в пастку жорсткої істоти просто їй на обід. Але були й ті, що продовжували відчувати до Дукареліса теплі почуття. Костис, місцевий рибалка, який через злидні вимушено став копачем, продовжував ним захоплюватися. Дукареліс був його героєм, бо насмілився порушити кордони, відкинути загальноприйнятні норми та розпочати роман із жінкою, молодшою за себе на п’ятнадцять років. І дуже привабливою, про яку мріяли всі чоловіки острова, пускаючи слину щоразу, коли вона проходила повз. Коли він і сам вперше побачив її в купальнику на узбережжі, то заціпенів, висолопивши язика. Так, Костис у ці дні постійно крутився поруч і використовував кожну нагоду, щоб розпочати розмову про розкопки, давні цивілізації, про свої пригоди на морі, про життя в Атенах. І одного разу несподівано, побачивши Дукареліса сумного та замисленого, він підійшов до нього, ляснув по плечу, і усміхнувшись на весь рот, у якому бракувало кілька зубів, голосно сказав, що почули всі інші: «Не за-а-сму-у-у-чуйте-е-е-ся, п-п-пане проф-ф-ф-есоре, в-в-они всі в-в-вам просто з-з-з-аз-з-дрять!» Потім по-військовому розвернувся навкруги й зник, не чекаючи на реакцію Дукареліса.

42

Він замкнувся в собі. Цілий день мовчки курив і ходив між розкопами. Місце Макіса до кінця експедиції зайняла Ангелікі. Дукареліс з винуватим виглядом попросив її зіграти цю, наразі безталанну роль поряд з Антигоною, і вона не мала можливості відмовитися, пане професоре. Над місцем розкопок з дня у день зависала незручна мовчанка; ніхто не мав настрою до балачок. Кира Евлалія, хитрунка й балакуха, не могла витерпіти таку могильну тишу й почала приносити з собою японський транзистор, подарунок дітей з Атен. Вона ставила його на один з горбочків відвалу, вмикала, налаштовуючи звук так, що було чутно й у найвіддаленіших ямах. Диктори держрадіокомпанії бадьорими голосами розповідали про погоду, температуру, штормові попередження та інформували про актуальні для островів події. Червоний Хрест у регулярних випусках повідомляв про осіб, зниклих безвісти та закликав надавати будь-яку інформацію.

Кира Евлалія не збиралася ковтати язика, ще чого, обговорювала погоду, зниклих безвісти, яка ж мати не вбивається від горя, чому так сталося й куди вони поділися — тисячі думок проносилися в її голові, нагадуючи прибій. Раз у раз вона підводила голову й оглядалася довкруж наче піднімала перископ — де узбережжя, де студенти, де копачі, де археологи, але знайти, звісно, прагнула Дукареліса, залишеного сам на сам зі своїм нещастям. Коли їхні погляди перетиналися, пане професоре, вона знову опускала очі й поверталася до розкопу, наче побачивши ворожий торпедоносець, починала копати, здіймаючи маскувальну куряву.

Отак посиденьки під зорями на узбережжі практично припинилися. Але в останні вихідні перед завершенням експедиції усі, навіть Антигона, зібралися й пішли на Фанос висловити останню шану літу, яке мало от-от сконати. Знову розклали багаття між двома тамарисками. Принесли з собою пиво й мовчки цмулили його, відчуваючи десь глибоко в душі полегшення, що ці дні закінчуються. На небі спалахували і котилися вниз зірки, лишаючи по собі яскравий слід. Андоніс знову читав карту зоряного неба й пояснював, що таке Персеїди. І що це явище повторюється з року в рік: метеорити з крижаних уламків хвоста комети досягають земної атмосфери, у якій згорають. Для романтиків чи набожних осіб, схильних вірити в забобони, це — сльози Святого Лаврентія, що крапали під час його страждань. Ангеліки сказала, що загадала бажання, побачивши падіння чергової зірки. Решта зробила те саме, киваючи головою.

Андреас не витримував такого мовчазного надриву, задихався. Він пригадав Кассіопу, яка часто тепер являлася йому вві снах. Почував необхідність висловитися.

— А що ж буде тепер з Кассіопою, пане професоре, коли німецька лабораторія завершить роботу? — спитав він несподівано Дукареліса.

— Що буде... — відповів той, не поспішаючи зробив ще кілька затяжок, і, поширюючи аромат свого тютюну, продовжив. — Вона повернеться в Грецію й буде виставлена як експонат у якомусь музеї. Скоріш за все, на Наксосі...

— Це ж несправедливо! — просичав Андреас, і решта начебто поділяла його обурення. — Правильним рішенням було б улаштувати невеликий музей тут, де можна було б показати всі знахідки, зокрема, Кассіопу, пане професоре, — скоромовкою продовжив він, одночасно жалкуючи, що колись в нього вирвалося назвати Дукареліса Шерлоком Голмсом, коли той сидів навпроти та із самозадоволенням попихкував люлькою.

— Не так це просто. Потрібно багато грошей і зацікавленість держави... простіше навчити рибу говорити.

Знову всі замовкли. І раптом він знову побачив її, як вона йде по узбережжю, блукає між могил, розмовляє зі своєю мертвою мамою на порожніх галявинах. Чи міг би він перехопити ту занесену руку з убивчим лезом, готовим встромитися в тіло Кассіопи? Чи міг він переміститися в часі? Перешкодити скоєнню злочину? Вона знову зникла в доісторичному тумані, перш ніж Андоніс встиг перервати своє видіння. Він замислився, що ж змусило вбивцю розлютитися так, щоб проломити череп своїй жертві? Дукареліс дав пояснення і цьому:

—У такий спосіб, згідно з віруваннями доісторичних людей, мертві не могли повернутися у світ живих. Убивця боявся, що жертва повернеться, щоб помститися. Певно, мав для цього підстави.

— Певно, так, але що ним рухало? Якими були мотиви вбивства? Це найбільша інтрига в цій справі.

— Про це ми ніколи не дізнаємося, — відповів Дукареліс.

— Може... ревнощі? — припустив Андоніс і відразу прикусив язика. Не слід було в нинішній ситуації робити такі припущення. У хаті повішеного не згадують про мотузку.

— Може... — відповів Дукареліс, закинувши голову й спостерігаючи за тим, як метеорит входить у земну атмосферу, огортаючись полум’ям, пане професоре. Його голос пролунав глухо, наче здалеку.

43

В останній день вони зняли тент, що накривав місце розкопок, занесли його в цинкову халабуду й замкнули разом із копальними реманентом, приладами вимірювання, столиками й тачками. Потім накрили місце розкопок брезентом, що, захищав від дощів і надокучливих кіз. Це був офіційний церемоніал позбавлення Дукареліса атрибутів влади. Принаймні до наступної експедиції. По обіді Дукареліс, пане професоре, наказав їм повертатися до селища — раз-два, раз-два — а сам притулися спиною до скелі на тому місці, де сиділа його дружина, і почав невідривно дивитися в бік узбережжя Порі, невеличкого висохлого болітця поряд з ним та острівців попереду. Скелі, приземисті дерева й обриси островів удалині наче вицвіли під нещадно розпеченим полудневим сонцем. Пориви морського бризу раз у раз овівали його обличчя. Розпечене каміння у спраглій землі довкола поблискувало. Його власна шкіра висохла й загрубіла. Щоразу, коли сонце переміщувалося вгорі, лінії, форми, кольори невпізнавано