Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

Шалені метаморфози дерева відбувалися близько півгодини. І не можна сказати, що вони пройшли зовсім просто для Грегора. Все ж таки сутінковий барон примудрився зжерти дуже багато енергії. І втримати його у дереві зараз виявилося набагато складніше, аніж просто знищити ще на початку цієї сутички. Проте, у якусь мить дерево застигло у своїй фінальній формі. Чотири метри заввишки. Чорна кора з великою кількістю неприємних навіть на вигляд бугорків. Розкидисте гілля, наче у яблуні. Але кожна гілка мала безліч кривих, загнутих, мов кігті, колючок замість листя. І ті колючки якось не добре виблискували у місячному сяйві, просякнуті невідомою поки науці отрутою. А у центрі стовпа кора сформувалася у щось, дуже схоже на обличчя дитини. Якщо діти могли б дивитися з такою нелюдською ненавистю та мали повний рот кривих, гострих зубів.

– Воістину жахливе в своїй ненависті до всього живого створіння. Але ж, трясця йому, цікаве… – За звичкою вголос проговорив геомант.

– І не кажіть, вашблагородія!

Леон Д’Альбон віддав би  третину власного спадку за те, щоб побачити видовище, яке дісталося очам нового старости Прилісної. А саме – Архімаг, що підстрибнув від несподіванки.

– Гуго? А ти як тут опинився?!

– Та прийшов… – Загальмовано відповів колишній мисливець, не зводячи цікавого погляду з того, що колись було сосною з Чорних Боліт.

– В сенсі, прийшов?.. А Міфрилова Огорожа?..

– Ці гілочки металеві, чи що?.. – Простувато поцікавився Гуго. – Так вас довгенько не було, вашблагородіє, я сказав їй, що піду вам на підмогу, попросивсь, щоб відпустила – вона й відкрилася.

– Попросився?.. Відпустила?.. – Дещо розгублено перепитав Грегор.

Сказати, що він був здивований – нічого не сказати. Техніка втілених заклять, здобута Грегором здебільшого завдяки фортуні, скритності та трьом пляшкам концентрованої жовчі королівської гідри, дійсно була сповнена сюрпризів. І геомант розумів, що навіть він, користуючись цією технікою, не осягнув, можливо, її повністю. Але чого він точно не очікував, що чари, найперші захисні чари, які він обрав для експерименту зі втіленими закляттями, через десяток років здобудуть щось на кшталт інтелекту…

Проте аналіз власних втілених заклять поки ще міг почекати. А от цікавість дослідника – вже не могла! Тому невеличкий, десь під три метри зросту, кам’яний голем шанобливо поклав біля ніг Грегора ту саму мармурову труну.

 – Давайте дивитися, що тут в нас…

Барон Грейткіллс почав засипати піддослідну труну різними аналізуючими чарами, збираючи данні про присутню в предметі магію, накладені закляття та ймовірні пастки. І, судячи з результатів обстеження, пастки, приховані прокляття та деякі інші неприємні навіть для Архімага Життя сюрпризи дійсно мали місце. Але, мабуть, це було десь рік тому. Та коли на цвинтарі, частково завдяки цій труні, утворився сутінковий барон – від заклять залишилися в основному лише цілком безпечні фрагменти. Некротична сутність була дуже жадібною до безкоштовної темної енергії, тож за доволі швидкий період зруйнувала те, що мало захищати вміст труни протягом тисячоліть. Фатум?.. Зла доля?.. Дурне везіння?.. Можливо. Але щось все-таки зупиняло Грегора від того, щоб назвати це випадковістю.

– Ну, тепер вже, власне, нема куди більше тягнути… – Сказав собі ж геомант і помахом руки змусив труну відчинитися.

– Свята й Всюдисуща! – Емоційний староста Прилісної схопився за серце. – Вона ж як жива!

– Як сказати, Гуго, як сказати…

Архімаг Землі та Життя дивився на неактивну ауру дівчинки-підлітка, що лежала в труні. Одягнена у щось середнє поміж військовим мундиром та костюмом для верхової їзди, які останнім часом так шанують молоді дворянки, дівчинка дійсно наче просто спала. Але ж знову таки – Грегор був вищим магом Життя. Тому чітко відчував, що до цієї сили дитина не мала відношення вже дуже давно. Хоча й не була остаточно мертвою. А от те, чим саме вона була і як себе поведе, якщо прокинеться – це ще передувало вияснити.