Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– От за це вам красно дякую, вашблагородіє! Не можна мені в зомбі, в Прилісній роботи непочатий край…
– Що вірно, то вірно. – Гмикнув геомант.
– Так, а цей де? Ну, з котрим я бивсь? Він же от-от мав мене упупити…
– Ти про цього?
За легеньким помахом руки між Гуго та його сеньйором розчинилася земля і звідти з’явився нещодавній супротивник старости. Але вже зовсім не такий небезпечний. Цьому сприяли тонкі, мов кинджали, кристалічні стрижні топазового кольору, що пронизали істоту в десятці місць. І три найбільші стрижні стирчали по одному в кожній з голів потвори.
– Хвацько ви його, вашблагородіє… Був павук – став їжак! – Вдоволений власним жартом, Гуго аж по коліну себе ляснув.
– Радий, що в тебе піднявся настрій. – Повільно, наче паралельно до чогось прислухаючись, почав Архімаг Землі. – Але цей цирк все ж треба завершувати. Чекай на мене тут. – Грегор ступив крізь купол з металевих коренів назовні, залишивши Гуго з магічним світлячком та вкотре дохлою потворою наодинці.
Зовні концентрація Пітьми вже була прийнятною для улюбленого захисту геоманта у вигляді Аметистової Шкіри. Тож він вкрився маскувальними чарами і, розглядаючи фізичний якір сутінкового барона зі стометрової відстані, відсторонено розмірковував. Він вбачав зараз два способи швидкого знищення ворожої до усього живого сутності. Але жоден йому не подобався. Бо у результаті першого він втрачав можливість втамувати свою цікавість з приводу вмісту тієї труни. А в результаті другого – від кладовища не лишиться майже нічого. Таке не влаштовувало вченого-мага, що вважав будь-яку магію, насамперед – незбагненно-геніальним явищем всесвіту. А потім вже приватні випадки. Тому, хоч за канонами йому, Архімагу Землі та Життя, належало б ненавидіти прояви Смерті у будь-якій формі, найсильнішим почуттям в Грегора була зараз саме цікавість. І вона категорично забороняла знищувати остаточно такий унікальний екземпляр разом з якорем та кладовищем. Але вже через хвилину роздумів рішення було знайдено.
– От і твій вихід, дорогенька… – Прошепотів геомант і у розкриту за мисленим наказом невеличку лунку з руки Грегора впало одне-єдине чорне зернятко розміром з горошину. Лунка одразу стулилася. А після цього у найвищій точці кладовища, там, де на пагорбі кільцем стояли склепи найпихатіших мерців, багатостраждальна земля вкотре за сьогодні вибухнула. І на світ з’явилася ялинка. Невеличка, десь півтори метри. Але її зовнішній вигляд не йшов в жодне порівняння з енергетичною суттю. Бо в магічному зорі деревце було покрученим, мов хворобою, рослинним чудовиськом, що на десять метрів вгору фонтанувало еманаціями Пітьми. Отаке воно, насіння ялинки, багато поколінь якої росли на території Чорних Боліт.
– Нуж бо, не гав можливості! – Звертаючись до супротивника, пробурмотів Грегор. І дійсно, сутінковий барон не встояв. Відчувши у своїх володіннях щось, просякнуте близькими до нього енергіями, наче моряки – ромом, він «пішов знайомитися». Мармурова труна на шаленій швидкості пролетіла декілька десятків метрів над нічним цвинтарем і завмерла в повітрі в трьох метрах від проклятої ялинки. Від захисної сфери, що оточувала труну, у дерево вдарило декілька тонісіньких, чорних блискавок. Немов перевіряючи реакцію рослини на агресію. Далі від труни до ялинки линув промінь гнилувато-зеленого світла. Як відчув Грегор, це була спроба проаналізувати нове явище не предмет ворожих чарів. Звісно, примітивні магічні трюки некротичної сутності нічого в дереві не знайшли.
Все-таки інтелект сутінкових баронів не є їх сильною стороною. Тож, після двох таких перевірок, сутність вирішила, що цього достатньо. І що новий об’єкт набагато більше підходить для ролі якоря. Після чого з труни до ялинки протягся струмок тоненького, темного туману. І як тільки остання хмарка цього туману зникла у стовбурі дерева, Грегор почав діяти.
Дійсно, звідки недавно утвореній некротичній сутності знати, що Архімагу Землі та Життя немає потреби навішувати магічні пастки чи якісь інші чари на дерева та іншу флору. Грегор міг працювати безпосередньо через них.
Тож як тільки сутінковий барон вдало умостився у надрах темної ялинки – вона почала мінятися, підкорюючись волі Архімага. Кора дерева тричі осипалася, усі гілки миттєво позбулися хвої, вздовж стовбура пішли довжелезні тріщини, з котрих назовні миттєво проривалася нова деревина, нові гілки. Сутінковий барон своїм не дуже досвідченим розумом все ж зрозумів, що відбувається щось зовсім не те, чого б він хотів. І одразу ж спробував вирватися, повернувшись до звичного і надійного якоря. Але ялинка стала глиною в руках гончара. Стовбур то роздавався в ширину, на кшталт двохсотрічного дуба, то ставав більш тонким, ніж у молодої тополі. Голки на гілках заміняло листя, яке скручувалося, гнило, ставало бруньками, якимись ягодами, а потім – знов голками. Коріння дерева вирвалося із землі і хльостало навсібіч, наче скажене. На декілька миттєвостей дерево навіть стало величезним, триметровим грибом. Грегор, наче похмільний поет, що зранку шукає вчорашню вдалу риму, шукав необхідного ключа саме до цього, мутованого, пошкодженого страшними магічними катаклізмами, деревця. Але й про сутінкового барона, звісно, геомант не забував. Ще у першу мить, як тільки сутність некротичної істоти проникла в дерево, Грегор єдиним вольовим імпульсом наніс на усю внутрішню поверхню найглибшого шару деревини ялинки схему утримання безтілесних сутностей. І поки сутінковий барон намагався вирватися назад із в’язниці, що ще й постійно змінюється, він пив її Пітьму, щоб підтримати власні сили. А Грегор – звісно ж, насичував дерево енергією Землі та Життя. Таким чином, «погана кров» лишала дерево, але й не дуже допомогала спійманій сутності вибратися.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький», після закриття браузера.