Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

Іду, дивлюся. На порозі напівлежить хлоп. Очманіло вдивляється в ніч, перебуваючи в дивному ступорі, як кінь, прив’язаний до плоту цілий день, як цепний пес. Тут же лежить бурдюк і напівспалена люлька. Нюхаю, думаю — мак і дурман, хіба так. Заглядаю всередину і аж мушу перехреститися, раз по-римському й для певності трикратно по-руському.

На лежанці, трохи чистішій від моєї, два рогаті чорти педрають бабу, досить навіть гарну й ще молоду. Один чорт має оленячі роги, а другий ріжки маленькі й вкриті шкірою і велике черево. Саму бабу я заледве впізнав, бо на її обличчі малювалася така сама дерев’яна тупість, як у хлопа за порогом. Однак я пригадав, що свого часу вона приходила була до мене, що ніби вже третій рік намагається зі своїм хлопом мати дитину, і нічого не виходить; і хай би вже навіть донька була, необов’язково син, хоча з донькою, відомо, більше клопотів — але хай би була. Але що я, пророк Ілля? Чудесним способом дитини їй не зроблю, а нечудесним не годиться, бо заміжня, а якусь пристойність навіть святий муж мусить мати.

Відступаю, а там відьма. Несе жмутики трав в одній руці й кремінний серп у другій.

Що, святий муже, може, приєднаєшся? — усміхається, наче змія.

Що тут, до ясної курви, діється?! — запитую ґречно.

Помагаю людям, вона на те. Так, як умію. Хочуть дитину, буде дитина. Прийшли вчора, прийшли сьогодні, завтра теж прийдуть. Щоб напевно вдалося.

Вони знають?

А яке це має значення?

Не повинно так бути, кручу головою. Не в такий спосіб.

Звідки тобі або мені знати, як повинні виглядати речі на світі?

Згинь ти із тим своїм відьмівським мисленням, кажу і роблю ковток з пляшки за пазухою. Сивуха добре діє на чари, бо роз’яснює думки в голові. Не зважаючи на чарівницю, штурхаю бідолашного хама, який лежить за порогом.

Гей, пробудися! — гукаю. Чорти твою бабу пердолять!

Нічого не діється. Навіть копняки не помагають, хлоп лиш водить довкола сумними собачими очима. Мене бере охота видлубати йому ті більма. Відьма сміється в мене за спиною, і це дуже поганий, воронячий сміх. Може, я б тій курві й приложив, але дивлюся, а тут переді мною виростає той товстий кудлатий чорт. Має зо два сажня зросту, велику голову, собачий віддих, а прутень, як моя рука.

Неславко, що це за шмаркач? — питає.

Я хотів би відігнати його словами, яким навчив мене Бог або хтось дуже на нього схожий; знаю, що я міг би, подіяло б. Але слова плутаються в голові, губляться й розлазяться від страху, ну, бо чорт — це все-таки чорт.

Ну як це, що далі? Драпав я до пустельні, скільки сил у дупі. От що далі. Ліс плутав мені стежки. За мною слідували мандрівні вогники й інші лісові духи, яких не повинно бути, а вони все одно є. Мало підштанки не обісрав. Примчав додому, коли вже дніло. Захряснув двері, схопив чотки й упав на коліна перед іконою святого Миколая чи кого там ще, не знаю, бо по-руському писана. Але хай там навіть чорт, важливо, що святий. Ось вона, тут, на стіні. Та знаю я, що ти не читаєш і не пишеш, бо бідний хам без землі. Могла б тебе відьма бодай букв навчити, ніж перетворювати на дерева, котів чи на хуй знає що.

Звідки я знаю? Хи-хи-хи! Пильнуй, що кажеш Замазурі. Це облудник і брехун, а на додаток першорядний пліткар, язик має довший від хвоста.

Звідки він узявся, питаєш? Та приплентався, зараза, одного дня. Мабуть, води йому хотілося, бо не вірю, що так, від доброго серця. Але знаєш, не всі лісові духи тягнуться до відьом, деякі не уникають пустельників і ченців. І не кожне старе божество є ворогом Єзу Христа, але тут важко розрізняти, і краще з ними не мати справи.

Це Замазура розповів мені, як та відьма краде молоко. Не кривися. Кожен знає, що чарівниці на молоко дуже ласі, а крім того годують змій власними цицьками. Не можуть мати більше дітей, ніж одна донька, тому їхні груди швидко стають висхлими, як тріска. Тому й крадуть чародійським способом молоко в баб-годувальниць, а деякі хитріші також у худоби, у корів, овець і кіз. На Чорноболоті на західному березі Віслоки жила начебто колись відьма, яка відбирала навіть пташине молоко у голубів; так було.

Замазурі траплялося і щось добре зробити, хоча часто випадково. Оберігав, наприклад, родину Пекелків, Анну і Йоахима. Сам, з власної волі. Я часто думав, чому саме їх. Може, на зло відьмі, бо та їх чомусь не любить, особливо Йоахима, може, за те, що то Божі люди. Здається мені також, що симпатія Замазури має щось спільне з хвостом Анни. Ну так, хвостом. Старі люди, які її пам’ятають з дитинства, добре про це знають, бо зараз того її хвоста, мабуть, ніхто, крім Йоахима, не бачить. Кажуть, що в жилах таких виродків тече кров бісів, і такі діти — це доказ, що чорт уплутався під спідницю матері чи бабці. Замазура, може, думає, що це якась його своячка. Хе, дурний.

Питаєш, чому його в такому разі Пекелки віддали відьмі? Ну, ти вже, певно, знаєш, що чарівниця нічого задарма й від щирого серця не робить і що будь-які чари мають свою ціну. Мали тоді й Пекелки просити в неї допомоги, бо довго вже старалися народити дитину, і нічого. Я їм трохи дивуюся, бо це люди добрі й побожні, але якщо чоловік про щось Бога від усього серця просить, а той нічого й нічого, то шукає інших шляхів. Неможливо на світі хотіти чогось більше, ніж дитини. Ну, а що потім, відомо. Прийшла відьма по платіж, побачила Замазуру, сподобався їй, то й узяла.

А що це має спільного з Мруком? Що ніби Мрук — це я? Мабуть, Замазура тобі цих дурниць нарозказував. Слухай його, то ніколи тобі казок не забракне. А правда така, що там, де відьма має свій дім, стояв давним-давно замок, яким володів чорнокнижник з таким іменем. Продав начебто душу дияволові, і сьогодні залишилися від нього