Читати книгу - "Наречена в чужому ліжку, Нонна Задніпряна"

– Мені є що сказати, – Андрій підійшов до альтанки. – Мені є , що сказати, – повторив він так, щоб всі чули, – я проти цього шлюбу, і для цього є вагома причина!

– Що ви сказали? – Окуляри реєстраторки з’їхали на кінчик носа, вона подивилася на Андрія, а потім, шукаючи підтримки, розгублено озирнулася на всі боки. Увага всіх присутніх звернулася до Андрія.

Усі завмерли. Ніхто не промовив жодного слова. Реєстраторка жерла Андрія очима, явно не знаючи, що робити.

Міла дивилася на нього широко розплющеними очима. Андрій намагався зрозуміти, що вона відчуває. Панічна розгубленість переповнювала його. Чи правильно він чинить?

Реєстраторка взяла себе в руки й насупилася.

– Це серйозна заява, юначе. Ви впевнені у своїх словах?

– Так. – Він не зводив з Міли очей.

– Але чому?

– Я наполягаю на тому, – Андрій перевів подих, – що Міла не може вийти заміж за Ростислава Калнишевського, тому ... – від повноти почуттів у нього завмерло серце, – тому що я люблю її!

У Міли перехопило подих. Здавалося, що у неї зараз розірветься серце. Він кохає її! Сльози пекли очі. Як їй потрібне його кохання! Як вона прагне його! Як вона молилася про його кохання! Але чи можна йому довіряти? Що, якщо він продовжує свою гру?

Реєстраторка повернулася до неї.

– Ми можемо викинути його звідси, – прошепотіла вона.

Ростислав обурено випнув груди.

– Ні, я хочу почути те, що він хоче повідомити. – Він глянув на Мілу. – Як це можливо, Міла? Що, в біса, відбувається?

Міла здригнулася. Їй слід було розповісти йому про те, що сталося. Ростислав не заслуговує на таку ганьбу тільки через те, що вона не змогла зізнатися йому у власній дурості.

– Я вважаю, що доречно, – голосно проголосила реєстраторка, – зробити невелику перерву та залагодити справу. – Вона поправила свій чималий бюст і випросталася.

Дивлячись на пряму як дошка спину Ростислава, Міла пройшла за ним у свою кімнату. Вона егоїстична дурепа. Бідолаха! Як вона могла приховати все від нього? Як Андрій міг так вчинити з ним? І з нею.

У її пам'яті знову випливло те, що сталося на кораблі. Розмови, зустрічі, викриття його брехні.

Міла спалахнула. Про що вона думає? Він не може її любити. Він збрехав їй!

Вона обернулася і подивилася на Андрія. Кімната видалася їй дуже маленькою. Вона була схожа на офіс та склад одночасно. Дивно, що в ній змогли поміститися, крім стільців і квітів, що захаращують її, розгублена реєстраторка, розлючений наречений, порушник спокою і вона, наречена, яка не вийшла заміж.

Міла помітила, що чорний костюм бездоганно облягає широкі плечі Андрія, підкреслюючи вузькі стегна та довгі ноги. На ньому була біла сорочка без краватки.

– Що відбувається між вами? – Ростислав озирнувся на реєстраторку, яка, склавши руки на грудях, стояла, дивлячись на двері. – Звідки ти знаєш цього чоловіка, Міла? – Нахмурившись, продовжував він. – На кораблі щось сталося?

– Ні, – Міла міцніше стиснула букет, – нічого не сталося. Правда? – Вона кинула на Андрія докірливий погляд.

— Послухайте, чи не залишите ви нас наодинці? – Запропонував Андрій, дивлячись в упор на Ростислава. Він сперся на стілець.

– Я думаю, що так справді буде краще. – Ростислав взяв реєстраторку під руку і подався з нею до виходу. – Ти ж не заперечуєш, люба?

Міла не заперечувала. Вона мала що сказати Андрію Когану, але в присутності Ростислава вона не могла говорити побоюючись завдати йому болю. Їй приємно, що він виявляє таке розуміння.

Ростислав відчинив двері і, поклавши руку на спину реєстраторки, випровадив її з кімнати.

Вона з докором зиркнула на Мілу та Андрія.

– Те, що відбувається – суцільне неподобство! – сказала вона.

Двері зачинилися.

Міла напружено стежила за Андрієм. Вона нізащо не повірить його словам.

– Я мушу зізнатися тобі. Того першого дня я збрехав. – Андрій попрямував до Міли. – Я не спав із тобою.

– Не спав? – з удаваним здивуванням вона підняла брови і зробила крок назад. Це вже вона знає. Тепер хотілося б з'ясувати, чому він зробив так. – Я не розумію, – з невинним виглядом сказала вона. – Як це так?

Андрій зупинився на відстані витягнутої руки.

– Все дуже складно. – Опустивши очі, він скуйовдив волосся.

– Я уважно слухаю.

– Мене шантажували. – Андрій винувато опустив очі.

Їй вдалося засміятися. Повернувшись до нього, вона запитала:

– І це все, що ти зміг придумати?

Андрій схопив її за руку.

– Але я говорю правду! Ростислав навмисно підстроїв збій у системі “Поляріса” й шантажував мене тим, що буде скаржитися у Інспекцію та повідомить замовнику.

– Боже! Хіба таке можливо? – Міла відсторонила його руку і, долаючи хвилювання, викликане дотиком Андрія, пішла до виходу.

– Теж саме він зробив і на кораблі, яким ми пливли. Ростислав хотів ще більше залякати мене. Але він, мабуть, не розумів, що якби моя команда не впоралася, корабель міг втратити керування і тоді…

– А що могло статися? – з жахом прошепотіла Міла.

– Судно могло налетіти на інше судно, або на пірс і потонути…

Міла відвела очі. Вона всім серцем хотіла повірити в його слова.

– Але хіба я нічого не значу? – прошепотіла вона. – Хіба я не гідна була знати правду?

– Звісно, значиш. – Теплі долоні Андрія торкнулися її щік. – Ти найпрекрасніша жінка, яку я коли-небудь зустрічав. Ти заслуговуєш на найкраще. Тому я тут.

Міла звільнилася, дивлячись на його руки і намагаючись не помічати, як б'ється її серце, як близько від неї його обличчя та сяючі, такі вразливі очі.

– Я не вірю тобі.

Андрій обдурив її. Він завдав їй болю та змусив страждати. Якби він просто сказав їй...

– Не вірю!

– Мені треба, щоби ти зрозуміла. – Андрій зітхнув. – Я не знав причину збою і був на гачку. Весь час я був на гачку.

Міла притулилася спиною до дверей. Вона вже зрозуміла це. Їй теж не хотілося, щоб Андрій відчував душевні муки. Невже він думає, що вона безсердечна?