Читати книгу - "Викрадач тіней"

Я слухав надгробне слово священика над могилою моєї матері. Батьків ніколи не втрачаєш, навіть після смерті вони живуть у тобі. Ті, хто вас породив, хто віддавав вам усю свою любов, щоб ви пережили їх, не можуть просто зникнути.

Священик мав слушність, але думка про те, що на світі немає більше місця, де вони живуть, що ніколи більше не почуєш їхніх голосів, що віконниці будинку, де минуло ваше дитинство, більше ніколи не відчиняться, занурює вас у таку самотність, що й Богу не збагнути.

Я ніколи не переставав думати про маму. Вона в кожній миті мого життя. Я дивлюся фільм і ловлю себе на думці, що їй він неодмінно сподобався б, слухаю пісню, слова якої вона мугикала, а в найсолодші дні від якоїсь перехожої долинають до мене пахощі амбри, яку полюбляла моя мама, іноді мені навіть трапляється розмовляти з нею пошепки. Священик казав правду: віриш ти в Бога чи ні, а мати не вмирає раз і назавжди, її безсмертя — в серці дитини, яку вона любила. Я й собі сподіваюся колись на частку безсмертя в серці дитини, яку теж виховаю.

На похорон прийшло майже все містечко, навіть Маркес, який, на мій великий подив, був перев’язаний мерською широкою стрічкою. Цього бовдура таки обрали мером. Батько Люка зачинив пекарню, щоб прийти на похорон. Була тут і пані директорка, вона вже давно не передзвонювалася з батьками учнів, але плакала найдужче, а мене називала «її малюком». Приїхала й Софі. Їй повідомив Люк, і вона примчала ранковим поїздом. Я з полегкістю зітхнув, побачивши, як вони з Люком тримаються за руки, навіть не знаю, звідки взялася та полегкість. Коли люди розійшлися, я залишився сам біля могили.

З портмоне я витягнув фотографію, з якою ніколи не розлучався: ту, що на ній мій батько тримав мене на руках. Ту фотографію я поклав на мамину могилу, щоб цього дня ми тут востаннє зібралися всі втрьох.

Після похорону Люк відвіз мене додому своїм старим автомобілем. Він таки викупив його з прокату.

— Хочеш, щоб я з тобою пішов до хати?

— Ні, дякую, залишайся із Софі.

— Е ні, ми тебе самого в такий вечір не залишимо.

— А мені саме цього й хочеться. Знаєш, я не був тут багато місяців, а мамина присутність ще дуже відчутна в цих стінах. Хоча вона й спочиває на цвинтарі, цю останню ніч я проведу з нею.

Люк завагався, чи йому йти, він усміхнувся й сказав:

— Знаєш, у школі ми всі були закохані у твою маму.

— Я не знав.

— Вона була набагато вродливіша за всіх матерів наших учнів, думаю, що навіть той бовдур, Маркес, теж нерівно до неї дихав.

Цьому чортяці вдалося викликати в мене усмішку.

Я вийшов із машини, почекав, поки він від’їде, а тоді зайшов до будинку.

* * *

Я побачив, що мама не перефарбовувала стіни. Її медична картка лежала на журнальному столику у вітальні, і я її розгорнув. Дивлячись на дати кардіограм, я все зрозумів. Вона ніколи не їздила на південь із подругою й наприкінці зими занедужала на серцеву хворобу, а коли ми з Люком і Софі їздили до моря, вона лежала в лікарні на обстеженні. Вона вигадала ту подорож, не бажаючи мене засмучувати. Я вчився на лікаря, мріючи вилікувати маму від усіх хвороб, і не зумів розгледіти, що вона захворіла.

Я пішов на кухню, відчинив холодильник і знайшов там вечерю, яку вона приготувала для себе напередодні…

Я, наче дурень, стояв перед тим відчиненим холодильником і не міг стримати сліз. На похороні я не плакав, ніби вона забороняла мені це робити, бо хотіла, щоб я добре тримався на людях. Але саме дрібниці іноді примушують усвідомити, що більше ніколи не побачиш тих, кого любив. Будильник на нічному столику, який і далі йде, наволочка, що стирчить із незастеленого ліжка, фото на комоді, зубна щітка у склянці, чайник на підвіконні в кухні, повернутий носиком до вікна, щоб міг дивитися на садок, а на столі залишки яблучного пирога з кленовим сиропом.

Тут залишалося моє дитинство, в цьому будинку, сповненому спогадів, спогадів моєї мами й тих років, які ми тут прожили разом.

Я пригадав, що мама казала мені про якусь знайдену коробку. Світив повний місяць, я піднявся на горище.

Вона стояла на видному місці, на підлозі. На кришці була записка, написана маминою рукою:

«Синочку!

Останнього разу, коли ти приїздив, я чула, як ти піднімався на горище. Я не сумнівалася, що ти знову сюди прийдеш, тож і призначила тобі останнє наше побачення тут. Певна, що ще й досі ти іноді розмовляєш зі своїми тінями. Я не глузую, просто пригадую твоє дитинство. Коли ти йшов до школи, я йшла до твоєї кімнати, буцім прибрати і, застеляючи ліжко, брала твою подушку і вдихала твій запах. Ти був за півкілометра від дому, а мені тебе вже бракувало. Бачиш, це дуже просто, мати ніколи не перестає думати про своїх дітей, з тієї хвилини, як ви розплющуєте очі, ви поглинаєте всі наші думки. Ніщо не робить нас щасливішими. Марно я намагалася бути найкращою з матерів, але ти був сином, який перевершив усі мої сподівання. Ти станеш чудовим лікарем.

Ця коробка твоя, її не мало б узагалі бути, я перепрошую в тебе за це.

Твоя мама,

яка тебе любила і все ще любить».

Я розкрив коробку. Всередині були листи, які батько посилав мені до кожного Різдва, а також на всі мої дні народження.

Я сів по-турецьки навпроти слухового вікна й дивився, як сходить місяць. Листи батька я притуляв до грудей і шепотів: «Мамо, як ти могла зі мною так учинити?»

Тінь моя витяглася по підлозі, і мені здалося, ніби біля неї я бачу тінь моєї мами, вона одночасно всміхалася до мене й плакала. Місяць перемістився, і тінь моєї мами зникла.

Я не міг склепити повік. У моїй кімнаті було тихо, з-за стіни більше не долинав жодний звук. Зникли знайомі з дитинства звуки, складки фіранок були сумно непорушні.

Я зиркнув на годинник. О третій ранку в Люка була перерва, мені захотілося його побачити. Окрилений цією думкою, я зачинив двері, навіть не підозрюючи, куди мене мої ноги приведуть.

Я