Читати книгу - "Викрадач тіней"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Одного вечора, у понеділок, я з подивом зауважив здійснення одного з моїх бажань. Я саме повертався додому, коли вловив знайомий запах. Відчинивши двері, я побачив Люка у фартусі й три тарілки, розставлені просто на підлозі.
— Еге, я забув віддати тобі ключа! Не міг же я чекати на сходах! Я приготував для тебе улюблену страву — «макаронну запіканку з сухариками». Так, тут три тарілки. Я дозволив собі запросити Софі. Якщо ти зможеш простежити за плитою, піду помиюся, вона прийде за півгодини, а я ще не встиг переодягнутися.
— Ну, все-таки, добридень! — відказав я.
— Тільки не відчиняй духовки! Покладаюся на тебе, я миттю. Можеш позичити мені сорочку? Стривай, — зауважив він, порпаючись у моїй шафі, — синя підійде. Я приїхав на вихідний, пригадуєш, що ми зачинені по вівторках? Я виспався в поїзді — і тепер свіжісінький. Якось дивно знову тут опинитися.
— А мені дуже приємно тебе бачити.
— Я чекав, коли ж ти це скажеш! Можеш мені позичити й штани?
Люк кинув мій гребінець на ліжко й надягнув вибрані штани, потім ретельно причесався перед дзеркалом і пригладив пасмо, яке спадало йому на чоло.
— Мабуть, мені треба постригтися, як ти гадаєш? Волосся почало випадати. Здається, це спадкове. У мого тата ззаду на голові цілий аеродром для комарів, здається, у мене невдовзі буде злітна смуга від чола. Як я тобі? — запитав він, повертаючись.
— Їй сподобаєшся, якщо ти це хотів почути. Софі ти повинен видатися дуже привабливим у моїй одежі.
— Що ти вигадав? Я зараз не так часто знімаю фартуха, тому й можу собі дозволити у свої тридцять один одягти те, що мені до вподоби, ось і все.
Софі подзвонила у двері, Люк кинувся її зустрічати. Його очі тепер блищали дужче, ніж тоді, коли дітьми ми примудрялися утнути якусь капость Маркесові.
На Софі був темно-синій светрик і спідничка з шотландки до колін. Вона їх купила сьогодні по обіді в секонд-хенді й тепер спитала, який вигляд вона тепер має в цьому одязі під старовину.
— Тобі дуже личить, — відказав Люк.
Софі, здавалося, задовольнилася лише його думкою, бо пішла за ним на кухню, не чекаючи, що скажу я.
За вечерею Люк зізнався, що іноді жалкує за деякими перевагами студентського життя, але не за прозекторськими, поспішив він уточнити, — і, звісно, не за коридорами лікарні та аж ніяк не за відділенням швидкої, а за такими вечорами, як цей.
Після вечері я залишився вдома. Цього разу на ніч до Софі пішов Люк. Ідучи, він пообіцяв іще заїхати до кінця весни. Але життя розпорядилося інакше.
В одному з листів мама сповістила, що приїде на початку березня. Чекаючи на її прибуття, я замовив столик у її улюбленому ресторані й таки вирвав у керівника вільний день. Уранці в середу я поїхав зустрічати її на вокзал. Вагони поступово порожніли, але мами серед потоку пасажирів не було. Раптом я побачив на пероні Люка. При ньому не було ніяких речей, і він застиг переді мною. По сльозах у нього на очах я відразу зрозумів, що завалився цілий світ і що вже нічого не буде таким, як раніше. Люк поволі наблизився до мене. Я волів би, щоб він ніколи до мене не підходив, аби не зміг вимовити тих слів, що збирався.
Мене оточували юрми пасажирів, які прямували до виходу з вокзалу. Мені хотілося бути серед тих, для кого Земля все ще крутилася, ніби нічого не сталося, тоді як для мене вона зупинилася.
Люк сказав: «Твоя мама померла, друже». І мені здалося, ніби мені в живіт устромили ніж. Він підтримав мене, бо я розридався. Я закричав на весь той перон і завив, як у дитинстві. Люк обняв мене палкіше, щоб я не впав, і тихенько приказував: «Кричи, кричи, скільки хочеш, друже, для цього я тут».
«Більше я тебе не побачу, не почую, як ти колись будила мене зранку, не відчую запаху амбри, який тебе оповивав і так тобі личив. Я не зможу більше поділитися з тобою радощами чи прикрощами, ми вже ніколи ні про що не поговоримо. Ти більше ніколи не поставиш у велику вазу у вітальні гілочок мімози, які я купляв тобі наприкінці січня, не носитимеш улітку свого солом’яного капелюшка, ні кашемірової пелерини, якою кутала плечі з настанням осінніх холодів. Не топитимеш більше грубки, коли грудневі сніги заметуть твій садок. Ти відійшла, а весна ще не настала, покинула мене, не попередивши, і я ще ніколи не почувався так самотньо, як на цьому пероні, де дізнався, що тебе вже нема».
«Моя мама сьогодні померла», — я сотні разів повторював це речення, нездатний у нього повірити. Порожнечі, яка утворилася в день, коли її не стало, я так і не зміг заповнити.
Тут-таки, на пероні, Люк пояснив, що сталося. Вони з мамою домовилися, що він по неї заїде, щоб завезти на вокзал. Саме він і знайшов її біля дверей бездиханну. Люк викликав швидку, але було вже пізно, вона померла ще напередодні ввечері: вийшла, щоб позачиняти віконниці й померла від зупинки серця. Останню ніч мама провела на землі, у своєму садку, з розплющеними до зір очима.
До містечка ми поїхали з Люком разом. Люк мовчки дивився на мене, а я дивився на краєвиди за вікном, думаючи, скільки разів споглядала їх моя мама, ідучи до мене. Я забув відмінити замовлення на столик у її улюбленому ресторані.
Вона чекала на мене в морзі. Мама була дуже завбачлива, вона заздалегідь про все подбала. Вона чекала на мене, лежачи в труні. Обличчя було бліде, але на вустах застигла її обнадійлива усмішка, притаманне їй уміння переконати мене, що все буде добре — вона потурбується про мене, як у перший день нового навчального року в школі. Я поцілував її в щоки. Останній поцілунок матері — ніби завіса, яка западає над вашим дитинством. Я просидів біля неї цілу ніч. А скільки ночей просиділа вона біля мене.
Підлітком мрієш про день, коли підеш від батьків, але настає день, коли батьки йдуть від тебе. І тоді хочеться хоч на мить
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Викрадач тіней», після закриття браузера.