Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Втім, як я зрозуміла, антиподами вони і є за своєю силою. Тому їм і знадобилася ланка, що їх об'єднає. Се-авін.

Прискіпливо оглянувши мене, А-атон наказав підійти. І коли я це зробила, вдягнув на руки широкі металеві браслети. Важкі. Дуже схожі на кайдани. Хоч і гарні по-своєму. З темними лініями візерунків, що спалахували під час торкання пальців господаря блакитним світлом.

Варто було їм зімкнутися на зап'ястях, і дивні відчуття від маски стали ще більш явними. Та й від браслетів я щось подібне відчула. Може, це захист якийсь додатковий?

Потім рі-одо коротко наказав іти за ними. Я й пішла. Точніше, майже побігла – куди мені до їхніх широких кроків?

А за мною Чотжар. Зосереджений та похмурий.

Спершу був ліфт. І я можу присягнутися, що їхав він не прямолінійною траєкторією. Хоч рух і був плавним, але мій вестибулярний апарат все одно вловив і пригальмовування, і повороти, і зміну напрямку.

Але про все це я забула, як тільки він зупинився і двері плавно роз'їхалися.

Моєму погляду відкрилося величезне, просто гігантське приміщення, в якому рядами стояли навіть на вигляд хижі кораблі. Багато. Навіть не десятки. Сотні. Очевидно штурмового призначення.

Біля них уже кипіла метушня, що явно передувала зльоту.

А за метрів двадцять від ліфта вишикувалися в чотири ряди близько сотні величезних і грізних на вигляд солдатів. В основному брюнетів, як Са-Оір. У графітово-сірих бронекостюмах, схожих на ті, що у братів. Озброєні до зубів.

Ми вийшли. І мої господарі рушили прямо до цього строю. Але перед цим А-атон озирнувся і кинув мені коротке: «Стій тут».

І ось я стою біля ліфта під охороною Чотжара. І в повному шоці слухаю, як Са-оїр, гарчачи й випромінюючи гнітючу агресивну міць, проводить інструктаж для своїх штурмовиків.

Далеко не все мені зрозуміло у почутому. Але поступово стає зрозумілим, що цій маленькій армії слід взяти під свій контроль якийсь Тан-Гереїш і не допускати на його територію сторонніх, поки вони з братом і своєю се-авін будуть у колі сили.

Тобто зі мною. Вже.

– Менетнаш надто довго користувався своїм рангом, щоби диктувати вищим Домам імперії свої умови. Він надто сильно повірив у свою владу над народом Аша-Ірона. Настав час поставити на місце старого жерця. Настав час нашому Дому повернути свою законну владу. Вже завтра ми з братом зійдемо на трон Аша-Ірона! - гаркає мій чорнявий господар.

І мене мороз бере від того, наскільки він зараз схожий на якогось бога війни. Шаленого і нещадного.

А у відповідь сотня натхненних своїм полководцем солдатів скандує:

– Інсо і бран Аша-ірон! Інсо і бран Аша-ірон!

Цей клич лунким громом проноситься по приміщенню, заряджаючи повітря чимось первісним, злим, небезпечним. Від цього по шкірі біжать колючі мурашки і серце прискорює свій біг.

− Підійди до нас, наша се-авін, − наказує Са-оір, раптом озирнувшись на мене. І заставши мене цим зненацька.

А-атон теж повертається.

Вони дивляться. Вимогливо. Владно.

Тут усі на мене дивляться.

І чекають.

Це моторошоно. Справді, моторошно. Коли сотня з гаком величезних войовничих і агресивно налаштованих інопланетних вояк пожирає тебе поглядом. І мої господарі тут вочевидь найголовніші хижаки.

І я мушу до них підійти.

Серце провалюється у п'яти.

А ноги слухняно несуть мене вперед.

Легше стає тільки тоді, коли я опиняюся поруч із братами. З їхніх поглядів бачу, що вони задоволені мною. А-атон кивком голови показує мені, куди стати. Виходить, що між ними. На плечі відразу опускаються чоловічі долоні. Праворуч А-атона. Зліва Са-оіра. Тепер я разом із ними стою перед строєм солдатів. Під пресом безліч поглядів.

Як же я вдячна за цю «паранджу» в дусі зоряних воєн, що начепив на мене Чотжар. Я б тут умерла без неї.

− По місцях, джа-ари! – командує інопланетне втілення Ареса, хижо вискалившись.

Стрій вояк миттєво починає рухатися.

А-атон відпускає... І перш ніж я встигаю зрозуміти, що відбувається, Са-оір підхоплює мене на руку. На лікоть. Легко, як дитину. Пискнувши від несподіванки, я хапаюся за вкрите бронею плече.

− Чи готова стати нашою у всіх сенсах, Ліно? − дивиться він у мої очі так пильно, ніби бачить їх за маскою. Роздмухує хижо ніздрі. Риси загострені майже по-звірячому. Страшний до остраху. Ще і з іклами.

Поруч із ним я почуваюся так, ніби в ревуче полум'я вступаю.

За гуркотом безлічі ніг його голос ледве вдається почути. І я скоріше по губах вгадую питання. На яке не знаю, що відповідати. Як слухняна рабиня, я маю сказати одне. Але це буде брехня. Бо збентежене і налякане дівчисько в мені твердить зовсім інше.

− Ходімо, брате. Скоро ми всю свою увагу приділимо нашій се-авін. А поки що нам треба дістатися до Тан-Гереїша, – гукає його А-атон, відвертаючи увагу від мене. На моє величезне полегшення.

− Ти маєш рацію, − неохоче відводить від мене погляд Са-оір. − Ідемо. Наш шаттл вже готовий.