Читати книгу - "Я знайду тебе"

Коли мати Каріни відчиняє двері, вона трохи занепокоєно дивиться на нас. Мабуть, не очікувала, що я прийду не сама. Відразу вирішую пояснити ситуацію: 

 — Добрий вечір, Олено Василівно, це я домовлялася з вами про зустріч. А Максим — мій хлопець, він вирішив поїхати зі мною, бо переживав, що вже темно і я можу втрапити в якусь халепу…

Жінка ніби трохи заспокоюється. 

— Пробачте, просто самі розумієте, з цими зникненнями дівчині дуже небезпечно ходити ввечері самій. Добрий вечір, — вітається з нею Макс.

— Так, звичайно, — каже вона втомленим голосом. — Може, якби в моєї доньки був хлопець, то з нею б не сталося такого лиха…

— Олено Василівно, — кажу я, коли вона запрошує нас до квартири. — Я хочу попросити вибачення, що трохи ввела вас в оману. Я не була подругою Каріни…

Вона запитально дивиться на мене:

 — Щось я  не розумію… А хто ви тоді  така? 

 — Я працюю в газеті, — кажу я. — Мені доручили написати статтю про ці вбивства, але коли я представлялася родичам дівчат журналісткою, вони відмовлялися зустрічатися зі мною. Можливо, ви теж не захочете зі мною розмовляти, але все ж я хочу спробувати переконати вас, що це важливо…

— В газеті?... — вона зітхає. — Але… Моя донька… Її вже не повернути, чому це має бути важливим для мене?

— Можливо, коли ми напишемо статтю про це, інші дівчата будуть обережніші, і зможуть уникнути нападу вбивці. Ми не будемо робити ваших фото чи називати справжнє ім’я, просто розповімо історію, я думаю, це ніяк не зачепить вас, а комусь порятує життя…

— Добре, — здається вона. — І які саме у вас до мене питання? Що ви хочете почути? 

— Олено Василівно, чи не отримувала ваша донька незадовго до зникнення якісь повідомлення, які б здалися їй незвичними? Можливо, вона згадувала про це? 

— Щось не пригадую, — вона на мить замислюється. — Хоча… Хтось наполегливо просив її фото в переписках. Вона блокувала контакт, але потім та людина знов і знов поверталась. Однак моя донька не звертала на це особливої уваги. Вона була гарною і до неї часто чіплялись хлопці, що в інтернеті, що в реальному житті…

 — А у вас є її телефон?  — запитую я з завмиранням серця. — Можливо, там збереглися ці діалоги? 

— Так, поліція вже віддала його мені, — киває вона. — Але… Не знаю, чи можна мені давати телефон вам… 

 — Ми не будемо його забирати з собою, лише тут глянемо, при вас, — кажу я. — І одразу повернемо. 

— Зробимо фото, щоб мати ці переписки. Ми не будемо вставляти їх в статтю, але вони потрібні для більш повної картини, — пояснює Макс, який до того мовчав.

— Добре, якщо так, то я думаю, проблем не буде, — каже вона. — Зараз я його принесу…

Вона виходить з кімнати і ми з Максом переглядаємось.

— Ти молодець, з усім впоралась би навіть без мене, — тихо каже він. 

— Дякую, — шепочу я. — Але це не зовсім моя заслуга, просто ця жінка дійсно хоче допомогти іншим людям…

— Але саме ти змогла її запевнити в тому, що це допоможе, — усміхається Макс.

Олена Василівна повертається з невеликим смартфоном сріблястого кольору і простягує його мені.  Я передаю його Максу.

— Мій хлопець краще дружить з технікою, — усміхаюся жінці. 

— Добре, — киває вона. 

Макс розблоковує мобільний, там вже нема паролю. Він відкриває месенджер.

— Тут вже нічого нема, — каже він замислено. — Але ми можемо спробувати відновити переписку… Хоча на це треба певний час…

— Якщо ви віддасте телефон завтра зранку, до того, як я поїду, то думаю, проблем не буде, поліція не дізнається, — каже мати жертви.

— Так, звичайно, завтра зранку ми його привеземо, — кажу я. — Можемо залишити якусь заставу, наприклад гроші…

— Покажіть краще якесь посвідчення особи, — відповідає жінка. — Щоб я його сфотографувала. Так я зможу віддати телефон і не переживати, що він не повернеться. 

— Я можу вам показати свій паспорт у “Дії”, — кажу я. — Підійде? 

— Добре, це підходить, — погоджується вона. 

Відкриваю телефон, знаходжу потрібну сторінку і простягаю їй, щоб вона могла зробити фото. 

Після чого задаю ще кілька запитань про те, як поводилася Каріна в останні дні життя, чи не траплялося з нею чогось незвичайного чи підозрілого. Але Олена Василівна запевняє, що нічого такого донька не говорила. 

— Ну, вона взагалі не дуже ділилася зі мною своїми справами, — зітхає жінка. — Ото хіба про те листування згадала мимохіть, а більше нічого не пригадую…

— Добре, тоді  ми спробуємо відновити те листування, і, можливо, воно трохи прояснить ситуацію, — кажу я. — Дуже дякуємо, що пішли нам назустріч…

***

Коли ми вже сідаємо в машину, Макс усміхається і звертається до мене:

— Що ж, скоро ти зможеш відкрити свою власну агенцію, сьогодні ти була дійсно на високому рівні, Аліно.