Читати книгу - "Брутальний лікар"

— Дякую! Я не на прийом.

— Усі так кажуть, — усміхнулась іронічно пані. — Але Сергій Дмитрович так і не пропустить. Лише жива черга.

— Дякую, я знаю, — поштиво відповіла Віка.

— Вікусю, люба! — У коридорі з’явилася округла фігура головної медсестри. — Що ж ви тут стоїте?! Він уже скоро буде. Оглядає пацієнтку, потім познімає шви — і все. Ходіть, я вас чаєм з пляцком яблучним пригощу.

Черга майже фізично відчутно зітхає. Вікторія вдячно вітається і йде за Ганною Павлівною. Ця жінка зуміла не тільки прихилити до себе Сергія Дмитровича, а і її. По-материнськи, дуже людяно вміє ставитися до кожної пацієнтки, а Вікторію, здається, просто любить.

— Чого ти стала там, дитино?! — запитує вона, прочиняючи двері до ординаторської, де трохи бедлам і стоїть столик з наїдками та холодильник із сестринської. — Ти ж своя, маєш заходити вільно й свобідно, не питаючи, хто, що й де.

— У вас тут перестановка…

— Так, тимчасово ми з лікарями, бо в сестринській Сергій Дмитрович робить ремонт. І до нас нарешті справа дійшла. Будемо й ми тепер модні, як то кажуть.

— Це добре. Вітаю вас!

— А ти проходь! Сідай тут, а якщо хочеш, то на канапу. Ми столик Світлани Петрівни прибрали — щоб їй добре було. — Раптом чортихається і, переключившись, усміхається до Віки: — Ну, як почуваєшся, розповідай! А я за твоїми квіточками доглядаю. Ставлю в кожну орхідею під час бутонів підживку, купаю раз на тиждень. Юки протираю від пилюки, поливаю, коли згадаю… Усе, як ти й казала, усе роблю. У нас тепер найкрасивіше відділення.

Вікторія слухає це з величезним задоволенням, адже озеленила відділення лише з власного бажання. Але її холодить згадка про «язикату Хвеську», вона раптом уся внутрішньо стискається і завмирає…

— А що зі Світланою?

— Звільнили за службову недбалість. Та й добре! Нам усім без неї легше. Про таких знаєш, як кажуть: «Аж трясеться заміж, та ніхто не сватає». На всіх нежонатих лікарях грушею висла.

— О Боже, та що ж сталося?! Коли? — уривається терпець Вікторії, а в грудях починає прискорено стукотіти.

— То давненько сталося, що на неї до суду подали, весною, якраз ще те свято Восьмого березня було. Наш завідувач — «золоті руки», най дасть Бог йому здоров’ячка — врятував і дівчину, і нас, бо то одного «папіка» доця була, а в них усе «схвачено», сама знаєш. Нащо тобі ті подробиці, дорога моя. Головне, що Сергій Дмитрович вчасно прибув, провів операцію — і дівка виздоровіла. Скандалила тут зі Свєткою на другий день, аж шиби вилітали! Погрожувала судом і засудила! А татусь її потім нам у відділення новий ультразвук купив і робота обіцяв якогось у хірургію.

— То Сергій Дмитрович приїхав сюди в жіноче свято, у вихідний?!

— Аякже ж, дитино моя! Я сама йому й телефонувала, він ще на забаві був тоді, казав, добре, що ще не встигли забагато випити. Та, певно, ви всі разом були тоді, старою його кумпанією…

«Так, таки правду сказав тоді Ромко! Він терміново поїхав у відділення!» — Вікторія вже не слухає, бо їй відлягає, попускає від сказаного Павлівною. Вона раптом розуміє, що вчинила правильно, що тепер усе вже буде добре. А то лише хибний дзвінок або чийсь злий жарт. Чи, може, помста, бо і в Сергія багато «доброзичливих пацієнток» також. А виявляється, усе вже давно добре, лише її уява малювала привидів.

— Котусику! — В ординаторську заглядає Сергій. — А що це ти тут робиш із самого ранку, чому не зателефонувала?

Віка раптом зривається, наче підстрибує до нього, обіймає обома руками за голову, абсолютно не встидаючись своїх емоцій, цілує і:

— Ти ж одружишся зі мною, коханий?!

— Що ти з нею зробила, Ганно Павлівно? — щасливий, здивовано вибалушує очі Сергій.

Фінал (пів року по тому)

Сергій зупинив машину біля закинутого старого цвинтаря, надзвичайно маленького. Вийшов з автівки, допоміг вийти малючкам. Вікторію з однією дитиною на руках підтримав високий і худий, довгий, наче циркуль, Назар. Дівчатка одразу, ніби дорослі їм сказали, взялися за ручки, одна з них ухопила долоню нової мами, а друга подивовано дивилася в очі татка. Третя йшла за руку зі старшим братом.

— Ось те, що тебе найбільше, мабуть, і цікавило з мого життя, — вимовив Сергій, простягнувши руку до маленької дитячої.

— Чому ти так вирішив?

— Бо ти щоразу заводила розмову про моїх батьків, наче не вірила в те, що в мене вони були.

— Я вірила й знала. Мене цікавило інше!

— Чи я не був прийомним?!

— Так! Ти знав, — зрозуміла Віка лише тепер. — Ти бачив мамину записку?

Він усміхнувся. І вони пішли крізь невисокі муровані цвинтарні ворота між рядами старих поховань вузькими, вкритими дрібними цеглинами міжряддями сільських нагробків. Деякі занедбані, інші не дуже, та однаково помітна чиясь рука, що тут хазяйнувала. Було сонячно й зовсім безвітряно, наче хтось навмисне затулив їх від будь-якого руху повітря. Маленькі дівчаточка йшли одна за одною рядком й ані пари з вуст. Назар також не втручався в дорослі серйозні розмови.

— Цікаво, хто тут прибирає, доглядає всі ці поховання? Адже ж нікому — село покинуте.

— Колишній сільський дяк, — відповів Сергій, поставивши вазон із квітучим рододендроном на подвійну могилу Драмарецьких Дмитра Івановича та Ольги Іванівни. — Він хоч і старенький уже, але господар добрий. Тут більшість родичів живуть хто де: хто в Тернополі, хто у Львові, хтось по сусідніх селах.

— У Патякові, наприклад. — Вікторія перехрестилася тричі.

— Наприклад, і там. Це неважливо.

— Чому?! Ти казав, що родом відтам.

— І це правда. Я народився в Патякові, але виховувала мене моя мама тут, у Косаках. Мене всиновили, коли мав замалим три роки, як зараз наші дівчатка. Але я не чужий своїй мамі — я був її племінником і похресником. Мої батьки трагічно загинули під час пожежі, як і брат-близнюк.

— То ти… — Вікторія подивовано округлила очі. — Це ж треба!

— Так. Я також із близнюків, щоправда, нас було лише двоє, а не троє, як наших дівчаток. Мій брат тоді захворів, і мама, моя рідна мама, зовсім випадково попросила свою старшу сестру придивитися за мною кілька днів,