Читати книгу - "Як завоювати сніжну відьму. Академія Торенвес, Марго Вольська"

З Алісою ми зустрілись у невеликій кондитерській, розташованій біля виїзду з «академмістечка» - тобто з вулиць, де зазвичай селились студенти та викладачі академії Торенвес. Відвідувачів у цьому закладі завжди вистачало. Багато хто зазирав сюди перекусити після складного екзамену, підновити запас енергії за допомогою чогось солоденького, попити чаю, побалакати. Завідувала кондитерською леді Вікі, пухкенька мила жіночка. Одного разу, щоправда, я бачила, як вона розбороняла студентів, що надумали було побитись у неї в кафе. Після цього я глянула на леді Вікі іншими очима. Вона надзвичайно сильна! Просто намагається не надто показувати свою магічну міць.

Що ж, здається, їй просто подобалось користуватись побутовою магією, пекти всі ці чисельні пиріжки, тортики, тістечка, готувати чай та ароматну каву і ніжно просити офіціанток обслужити той чи інший столик. Бо якби ця жінка захотіла, наприклад, стати бойовою відьмою, то їй би ніхто не зміг стати на заваді! Напевне, всім шалено пощастило, що вона така миролюбива.

Сьогодні в кондитерській було відносно спокійно. И з Алісою зайняли місце в самісінькому кутку, за дрібним столиком на двох, ще й відгородились від всього світу блакитною шторкою. Зазвичай тут ховалися закохані, наївно сподіваючись, що напівпрозора тканина зробить їх поцілунки непомітними для суспільства, але сьогодні тут вмостились ми з сестрою і пошепки обговорювали все, що сталося з нами за останні кілька днів.

Зазвичай такі розмови ми вели у більш приватних місцях, наприклад, вдома. Та привести Алісу до Есмонда я б не ризикнула, особливо враховуючи те, що я планувала їй переказати, а прийти до нас означало нарватись на батька і отримати величезну купу проблем собі на голову. Він би знов явно намагався відмовити мене навчатись!

Або б просив законсервувати свій дар.

Ні. Нізащо. Я втомилась бути слабкою і не хочу видерти з себе частинку власної суті. Чому я повинна жертвувати тим, чим можу насправді оволодіти і жити повноцінним, щасливим життям? Якби я була чоловіком, чи пропонував би мені хоч хтось відректись від дару?

От тільки сніжні відьми, судячи з легенд, завжди жінки. І, можливо, саме через це їм так і діставалось. Ще й дар унікальний!

Поки Аліса їла своє шоколадне тістечко, я поділилась з нею всім, що встигла дізнатись за останні дні і про власний дар, і про Есмонда. Не оминула увагою і його архідемонічний статус, який чоловік вперто приховує, і те, що знайшла когось вельми схожого у бібліотечній книзі. Розповіла про Джейсона та його сумніви стосовно Есмонда.

– І що ти про це все думаєш? – спитала мене Аліса і напруженим поглядом провела ложку морозива, яку я поклала собі до рота. – Слухай, а ти не застудишся? Все-таки зима на дворі, а ти морозиво їси. Завжди ж мала слабке горло.

– Не застуджусь, – похитала головою я.

Одним з найбільших плюсів мого дару було те, що я стала спокійніше реагувати на низьку температуру. Есмонд сказав, що морозива я можу з’їсти хоч відро. По-перше, енергетично, по-друге, холод зсередини мене більше не виморозить. Звісно, переїдати я не планувала, сніжна відьма може отруїтись на гірше за будь-яку іншу, але принаймні дозволила собі улюблений десерт, не чекаючи спеки на вулиці.

– А думати… Якщо чесно, не знаю, – я відклала ложку та подивилась на сестру. – Мені не подобаються всі ці архідемонічні відкриття.

– Ти в чомусь підозрюєш Флейма?

– Ну, а як не підозрювати? – зітхнула я. – По-перше, тато активно пручався і вимагав, щоб я з ним не працювала, бо він демон…

– Тато б так реагував на будь-якого демона, – відзначила Аліса. – Та взагалі на будь-кого. Він так і не розповів, чому так сіпається, але, здається, має поганий досвід у минулому. Нічого конкретнішого з нього я, на жаль, так і не витягла.

– Гаразд. А Джейсон?

– Теж демон, – знизала плечима сестра. – Тож йому я довіряла б ще менше, ніж Флейму. Адже Есмонда ми знаємо вже півроку!

– Так, ти права, – з моїх вуст зірвалось ще одне важке зітхання. – Але я не розумію, нащо він так зі мною панькається.

– Есмонд?

– Ага.

Аліса знизала плечима.

– Є повно очевидних причин.

– Це ж бо яких? До тих очевидних причин відноситься пункт «він хоче відібрати мій дар та знищити цілий світ за допомогою контрмагії?

Сестра зиркнула на мене, мов на божевільну.

– Мелісо! Звісно ж, ні, – вона хитнула головою. – Я про інші очевидні причини! Ну, ти не задумувалась, що, можливо… Хм… Просто подобаєшся йому? Як жінка? І він тому так про тебе дбає, що залицяється до тебе? Окрім, звісно, того, що хоче навчити магії, бо в тебе рідкісний дар, і йому це дуже цікаво.

– Як я можу йому просто подобатись? – здивувалась я. – Я взагалі нікого ніколи не цікавила, Алісо! Кому я можу бути потрібна?

Сестра подивилась на мене таким поглядом, мов спопелити хотіла, а тоді спитала:

– Мелісо, коли ти востаннє дивилась в дзеркало, моя люба? Триста років тому?

Я стрімко зашарілась.

– Та що там такого в цьому дзеркалі…

Вигляд у Аліси став зовсім серйозним.