Читати книгу - "Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов"

Трамвайна зупинка тулилася під метрополітенівським віадуком. Транспортні сполучення перетікали одне в інше, дотикаючись і перехрещуючись, вкриваючи місто паралелями й меридіанами, мовби ще одну планету на великій планеті Земля.

Підсвічена реклама у вітрині зупинки запрошувала в Париж та Лісабон, ґарантуючи незабутні враження. Обидва міста здавалися химерними й недосяжними. Від цигаркового диму, що бгався в повітрі, не розсотуючись, вони поставали ще примарнішими, мовби лежали на краю універсуму.

Приваблений рекламою, не відразу зауважив прикріплене на стовп поверх реґулярного розкладу руху оголошення, в якому від імені управління комунального транспорту повідомлялося великими друкованими літерами, що у звʼязку з ремонтними роботами трамваї на вихідні не їздитимуть. Управління вибачалося за тимчасові незручності.

Пропустивши таксі, перетнув вулицю і попішкував уздовж трамвайної колії. Ще не досягнув наступної зупинки, як повз нього промчала, пронизливо заливаючись, швидка. Виринувши нізвідки, вона вже за хвилю зникла в бічній вуличці. Сирена долинала тихіше і через те якось розпачливіше, перетворившись перед тим, як умовкнути, на жалісливе квиління, подібне до ячання річкових мартинів.

Незчувся, як спорожнив пачку, й ось зараз добув останню цигарку. Купував увесь час те саме куриво — в автоматах, тютюнових крамничках, кіосках. Брав тільки тому, що воно попалося йому тут першого разу, коли закінчилися блоки, які привіз із собою. Міг натиснути на будь-яке інше зображення, як у безпрограшній лотереї.

Глибоко затягнувся, дослухаючись, як дим розтікається всередині приємним теплом, а тоді випустив його ніздрями. При кожній затяжці кінчик цигарки спалахував яскравою цяткою, мов червоне світло світлофорів, вимкнених, однак, цього сльотавого суботнього вечора, коли руху на автошляхах різко поменшало, а більшість тих, хто мав повернутися, вже сиділи в своїх домівках.

Вулицею, що відбігала від центру, мов промінь від сонця, трамвай їхав, нікуди не звертаючи, до самого кінця, де, заарканивши тузінь приземкуватих хатин, що злякано припали одна до одної, вирушав назад. Там, де він розвертався, спиналися перші заміські пагорби. Чоловік простував тепер у тому напрямку по вільній колії.

Світло млоїлося знизу, з-над полакованого плінтуса, де стіна переходила в паркетну підлогу, і так щоразу. Намагався зʼясувати, наскільки ймовірне щось подібне, але жодної зачіпки не знайшов. Всяке світло має своє джерело — від настільної лампи до полярного сяйва, людина проникла набагато глибше, ніж будь-коли, наблизившись впритул до суті.

До появи малюка юнак поставився з недовірою, навіть підозрою, однак поступово вони зблизилися. Малюк привʼязався до юнака, і, де тільки могли, були разом. Побоювання, що малюк зазіхатиме на його королівство, виявилися перебільшеними. Якось малюк приклався олівцем до його підручника, юнакові це не сподобалося, але малюк дивився на нього таким поглядом, що він так нічого і не сказав. Ті роки, коли був сам, здавалися юнакові далекими і неправдоподібними. Лежачи в ліжку, інколи думав про той час, що хутко канув у небуття.

Юнакові ранні роки проминули в гуртожитку, в довжелезному коридорі, що його памʼятав, бо часто там бавився, — з дверима на один штиб по обидва боки, спільним вмивальним приміщенням у кінці і кухнею напроти сходів. Якось його запопав страх помилитися дверима, і він рвонув коридором, доки зашпортався і розгерепив коліно. Та вже невдовзі заходив у ті інші приміщення, що, сховані за такими самими дверима, як їхні, мало чим різнилися: там також стояли ліжка, стіл, шафа. На той час він уже приятелював із дітьми, які там мешкали.

Уродини відсвяткували разом із новосіллям; пахло тиньком, і все було таке нове. Юнак задув гамузом усі свічки на торті, а небавом народився малюк. То було двокімнатне помешкання зі спальнею для батьків і дещо меншою дитячою, що якийсь період належала йому, тепер же вони ділили її на двох.

Займаючись власними справами, забував про малюкову присутність. Бувало ж читав для малюка книжечки — ті самі, які свого часу батьки читали йому, проте й пару нових, одну з яких вибрав самотужки, коли малюкові виповнилося три роки. Білявий ґномик годинами роздивлявся ілюстрації, не тривожачи його, деколи ж юнак лягав на підлогу, і разом складали алюмінієвий конструктор, яким юнак давно вже не бавився.

Юнак втаємничив малюка у свій намір стати винахідником. По суті, крім нього, малюк нікого не мав, та за великим рахунком в юнака теж був лише малюк. І хоча мав чимало приятелів, певною мірою вони з малюком були лише вдвох на світі.

В день, коли випадав сніг, він возив малюка на санах, відклавши заради цього решту справ. Постеливши плед і всадовивши малюка, хапав віжки і трюхикав свіжо втоптаною сніговою стежиною до схилу за останнім у їхньому ряду подвір’ям, там передавав віжки малюкові і, підштовхнувши сани, гнався наввипередки із ними. В напливі непоясненної енергії піднімав сани разом із малюком на висоту випростаних рук і тримав — хвилину, дві, три, як спортсмен штанґу. Схил складався з двох рівнів — нижчого і вищого; почавши з нижчого, небавом переходили на вищий, юнак брав малюка на коліна, і тоді мчали удвох, розбризкуючи сніг. Малюк повністю довіряв юнакові, пишаючись ним, його силою та прихильністю.

Присвячував малюкові не так багато часу, не міг скрізь брати його з собою — в юнака було власне життя, свої плани і свій, вже майже дорослий, вік. Та коли випадав перший сніг, возилися ще й потому, як наставали сутінки. Білий смуш іскрився під сяйвом вуличних ліхтарів, сповнюючи шлях домів ворожбитством. На вічно блідих, як слонова кістка, малюкових щоках палахкотів щасливий румʼянець.

Метрополітенівський віадук розсікав вулицю на дві частини, разюче неподібні одна до одної: коротшу, яскраво освітлену, гамірну, повну крамниць, піцерій, ресторанів, і довшу — малолюдну, принишклу, наче життя зненацька покинуло її. Утім, нею тяглися будинкові ряди, посічені поперечними вулицями на квартали; і крамниці тут теж існували, щоправда, не так густо та й о цій порі вже замкнені.

Вулиця стелилася ще доволі далеко і десь там губилася в сутінках — темних, товстих, мовби загуслих із відстанню. Центр позаду скидався на острів, разом із вуличними ліхтарями його освітлювали вивіски, реклама і вітрини. Там вирувало життя, тоді як попереду чатували тиша і темрява, сяк-так розріджена ліхтарями, що намагалися відігнати її ген за місто.

У тьмяному, приглушеному внутрішньому освітленні поодиноких ресторанчиків сиділи самотні відвідувачі, мов нерухомі манекени; в одному за довжелезним столом з масивного дерева розмістився гурт чоловіків, наче апостолів за трапезою.

Цигарковий автомат на мурі біля входу до тютюнової крамниці звихрив приємне відчуття. Вкинувши кілька монет, натиснув на зображення. Час підігравав йому, щедро даруючи хвилини. Над