Читати книгу - "Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт"

Увечері я розповів про все Гаррі, нашому піонервожатому. Згадав і про записку батькам. Він негайно подзвонив додому і все пояснив мамі. Мама сприйняла записку за один із моїх жартів і зраділа, що я з усіма.

Гаррі — хороший хлопець. Він пообіцяв тримати в таємниці те, що я йому розповів. Він, мовляв, нікому не скаже, що я випадково потрапив на молодіжну базу, а насправді прямував на Москву.

— Але покарати тебе треба, — підморгнув він мені.

А наступного ранку Гаррі оголосив:

— Сьогодні ввечері Альфонс Ціттербаке розповість про політ у космос. У нього є досвід!

Увечері, коли всі зібрались, я розповів про свої пригоди. Не забув і про зустріч у лісі з биком. Я признався, що то, власне, був не великий бик, а теля, але все-таки бичок, не теличка. Було дуже весело. Бруно навіть забрав назад свій допис.

Після всіх цих пригод я замислився: а чи не краще спочатку стати льотчиком на реактивному винищувачі? Від льотчика на винищувачі до космонавта вже недалеко. Тепер мені хоча б автограф одержати від когось із радянських космонавтів.

А катання на каруселі? Наступні три роки про нього не може бути й мови. Від самої згадки про нього мені стає погано. А того анчоусу ніколи в житті навіть у рот не візьму.

Я люблю читати книги. Дуже подобається мені книжка «Тимур і його команда». Ми теж працюємо так, як тимурівці з книжки. Петер, наш голова ради загону, якось запитав нас:

— Чи не створити нам тимурівську команду? Що скажете, хлопці?

Всі захопилися. Всі, крім Бруно.

— Якщо тимурівцям треба так багато працювати… — почав він.

— То й що ж, як працювати? — перепинив його я. — Ми допомагатимемо, а це ж так важливо!

Всі підтримали мене. І Гаррі, наш піонервожатий. Він сказав:

— Альфонс має рацію. Допомагати — це дуже важливо. На раді загону ми склали довгий список. Записали, де живуть старі й хворі, де малі діти лишаються самі вдома, а також із яких родин служать в армії солдати. Вирішили всім їм допомагати, але по змозі таємно. Домовилися на їхніх будинках понамальовувати голубою крейдою великі «Т» — це мав бути наш знак.

Коли не вдасться допомогти таємно, тоді треба подзвонити і ввічливо усе пояснити.

Я одержав доручення принести одній бабусі вугілля з підвалу, нарубати дров хворому пенсіонерові, доглянути маленьку дівчинку, бо її мама пізно повертається з роботи.

— Все зрозуміло. У Ціттербаке все буде гаразд, — сказав я.

Примчавши додому, я взяв у підвалі сокирку і подався виконувати завдання. Гаррі попередив:

— Подзвониш до бабусі Тіфтрунк і попросиш у неї ключ від сарая.

Та я був хитріший. Цікавіше ж усе зробити потай. Спочатку я крадькома обійшов навколо будинку, а потім підійнявся і спустився сходами. На подвір'ї гралося кілька малят.

— Гей, карапузи, де тут сарай бабусі Тіфтрунк? — запитав я.

Вони показали. На сараї висів замок, але вікно було прочинене.

«Витримка, Ціттербаке», — подумав я і пригадав, як заради важливої справи Тимур їздив на мотоциклі. І я тихо заліз в сарай. Діти на подвір'ї закричали:

— Тепер будемо гратися у вовка й сімох козенят. А вовка ми замкнемо!

Грюк! І вони зачинили вікно. Отак просто попав у пастку! Я постукав тихенько, потім дужче. Діти показали мені язика і повтікали. Я застукотів у двері так, що вони аж задрижали. Мені ж треба вийти, щоб виконати завдання. Проте ніхто не приходив. У мене під курткою була сокирка. А чи не вибити двері? Ні, це не годиться. Щоб не марнувати часу, я підгорнув на купу вугілля, перебрав картоплю, вичистив стару гасову лампу і з сокиркою став полювати мишей.

Вже смеркало, коли до сусіднього сарая прийшов якийсь дідусь. Він, певно, хотів набрати вугілля. Я загупав у двері й погукав:

— Випустіть мене! Я в сараї бабусі Тіфтрунк!

— А хто ж ти? — недовірливо запитав дідусь. — І як ти туди попав?

— У мене тимурівське доручення, а малюки зачинили вікно!

Нарешті той дідусь привів бабусю Тіфтрунк. Бабуся здивовано поглянула на мене:

— Чим ти тут займаєшся, і що тобі треба?

Я показав їй прибраний сарай.

— Маленьке тимурівське доручення, — пояснив я і, схопивши відро з вугіллям, кинувся повз обох старих людей сходами нагору. Поставив відро перед дверима бабусі Тіфтрунк і прожогом шмигнув крізь сінешні двері надвір. «Блискуче впорався. Альфонсе», — похвалив я сам себе. А тепер за друге доручення. Треба нарубати дров для пана Тілеке. З бабусею Тіфтрунк мені пощастило, то й тут я вирішив допомагати потай.

Пан Тілеке мешкає у маленькому будиночку в кінці вулиці Шмідта.

Я обережно переліз через паркан і побачив у кутку кілька дощок, які стояли там ніби зумисне для того, щоб їх порубали. Я заходився колоти. Але це виявилося не такою простою справою. Мабуть, дошки були з дуба чи з якогось іще твердішого дерева. Моя сокирка підскакувала, мов пружина, вогнем горіли руки, і я вкрай розлютився. Раптом чиясь дужа рука вхопила мене за карк.

— Що це ти робиш із моєю етажеркою?

В напівтемряві я побачив білі вуса і двоє голубих очей.

— Рубаю дрова для пана Тілеке. Виконую невідкладне тимурівське доручення.

Рука на мить відпустила мій карк.