Читати книгу - "Спроба Павла Скоропадського"

випадку перемоги більшовиків місцевих сил, яких має підтримати Антанта, вистачить, аби не допустити приходу російських «червоних» на галицькі та буковинські терени. Гетьман, зі свого боку, вважав за необхідне вступити в контакт з УНРадою у Львові – на його думку, такому крокові російські «білі» кола не пручалися би, оскільки це дозволяло в перспективі вирвати Галичину з-під Австро-Угорщини та долучити її до небільшовицької федеративної Росії. Разом з тим, Скоропадський був цілком свідомий того, що півторастолітнє панування Габсбургів дарма для галичан не минуло – у тому сенсі, наприклад, що вони слабо уявляли собі реалії підросійської України. Одночасно Скоропадський не міг не підтримувати гасла та дії галицького українського руху, спрямовані на підтримку та розвиток національної ідентичності.[164]

Підкреслимо: всі, або майже всі, вищенаведені міркування мають цілком умоглядний характер. Підтвердити або спростувати їх можуть лише документи, які зберігаються в т. зв. «архіві Петрушевича» в Римі і які все ще недоступні для дослідників.

Нічого доброго Скоропадському не обіцяла і теоретична можливість негайного об'єднання Києва в одному державному організмі із Львовом та Чернівцями. Нагадаємо: одним з перших документів, ухвалених УНРадою, стала постанова (і відповідне доручення Держсекретаріатові) про необхідність «поробити потрібні заходи для об'єднання всіх українських земель в одну державу». З відповідною місією до Києва було направлено посла – професора Григорія Микитея, який мав вручити вірчі грамоти гетьманові[165]. Паралельно та одночасно Дмитро Вітовський, голова Військового комітету та керівник збройного повстання у Львові, надіслав 1 листопада (увага!) не гетьманові, а УНСоюзові вітальну телеграму. Зміст її такий: «Зайнятий українськими військами Львів посилає поклін Києву – столиці Соборної України»[166]. У відповідь УНС повідомив Львів, що «злучення» ЗУНР з Українською Державою «небажане» з огляду на можливе піднесення престижу режиму гетьмана та його зміцнення[167]! «Геніальність» і Вітовського, з одного боку, і Винниченка з Шаповалом – а саме вони і були тоді біля керма УНСоюзу, – з другого, полягала в тому, що ці добродії просто не брали до уваги наявність неподоланних тяглих та гострих етнокультурних, релігійних, політичних, економічних протиріч з Австрією, Німеччиною, Польщею, Румунією, Угорщиною. Навіть якщо уявити, що львівське рішення було би ухвалено на користь Української Держави, а не міфічної «України Великої», та було б підтримане гетьманом, це мало б ще більш катастрофічні наслідки для Скоропадського – навіть у випадку, якби він утримався при владі після відходу німців та австрійців з України. Причини очевидні. Це – неодмінний масштабний і гострий збройний конфлікт ще й з Варшавою та Будапештом. Розуміючи це, Київ обмежився обговоренням з галицькою делегацією можливостей надання військової допомоги галичанам та буковинцям.[168]

Тим часом, упродовж останніх тижнів існування УД, події на габсбурзьких територіях, населених русинами, розвивалися своїм порядком. 27 жовтня організована румунами в Чернівцях «Національна рада» ухвалила «об'єднання всієї Буковини з рештою румунських країв у національну державу». Протидіяти цьому Українська Держава жодним чином не могла. Не змінила ситуації і нібито проведена 3 листопада 10-тисячна «українська» маніфестація в Чернівцях. Її «рішення», яке ігнорувало позиції інших національних груп краю – про передачу всієї повноти влади у краї до УНРади, – було порожнім звуком. 6 листопада озброєні українські загони оволоділи адміністративними установами, вокзалами, поштою і телеграфом у Чернівцях, Сучаві, Сторожинці і Кімполунгу та нібито ще й у багатьох селах[169]. 11 листопада румунська армія зайняла всю територію колишнього Герцогства. Навіть якби гетьман мав у своєму розпорядженні військові сили, достатні для того, щоб вступити у збройний конфлікт з Румунією, нічого доброго це йому не принесло б – за Бухарестом стояла Антанта.

Національний конфлікт на Закарпатті – попри всі зусилля політиків тамтешньої руської громади – пощастило розв'язати в мирний спосіб. 8 листопада закарпатські русини утворили «Руську Народну Раду», яка 19 листопада висунула домагання: національного самовизначення, участі її представників у майбутній мировій конференції, недопущення розчленування «національної території» сусідніми країнами. Будапешт натомість погодився на існування автономного «Руського Краю» із власним законотворчим органом – «Руською Радою» та з кандидатурою призначеного губернатором краю Августина Штефана.

Частина VI
Збройні сили

Дослідження технології створення національних Збройних сил в умовах, коли сформувати їх було якщо не неможливо, то просто не випадало, – чи не найзахоплюючіший розділ в історії Української Держави. Не маючи в своєму розпорядженні необхідних ресурсів, а також згоди окупаційної військової влади, пішли шляхом створення необхідних для функціонування структур, які ховали в нетрях цивільних відомств, що існували. Наприклад, органи військової юстиції сховали у профільному міністерстві, мобілізаційний відділ – у МВС і т. п. Інші характерні особливості процесу формування національної армії – гранична обережність уряду та утаємниченість його рішень. РМ «пригальмовувала» ініціативи голови держави. Так, наприклад, 10 та 11 липня уряд обговорив «Доклад військового міністра про становище військової справи в Українській Державі». Суть питання: гетьман планував видати наказ про призов 5 тис. осіб для формування Сердюцької дивізії. Ухвалили: «Цілком приєднуючись до рішення пана Гетьмана… оголошення проекту наказу визнати