Читати книгу - "Спроба Павла Скоропадського"

Поза тим маємо констатувати: темпи розбудови національних Збройних сил набрали таких обертів, що вже 10 жовтня уряд ухвалив законопроект про запровадження військової повинності, що практично означало відновлення масової професійної армії.

Скажемо ще раз: ніякого впливу на події, що мали місце на підавстрійських русинських територіях, режим гетьмана не мав і мати не міг – якби і палко того бажав. Не мав і не міг мати не тільки з політичних, але і з цілком прозаїчних причин – відсутності будь-яких матеріальних ресурсів для проведення будь-якої політики на «західноукраїнських» землях. Теоретично окремим мобілізаційним ресурсом могла би стати так звана Українська Галицька армія (УГА).

Правда про цих ландскнехтів, які свого часу присягали або найяснішому цісарю, або російському імператорові і які після краху обох монархій залишилися без легітимного господаря, без верховного командування, без присяги, без засобів до існування, відома давно і дуже добре. Власне, цю правду ніхто ніколи не приховував – навпаки, завжди нею пишався. Ось про що йдеться, наприклад, у матеріалах, оприлюднених більш ніж півсторіччя тому в пишному виданні «Українська Галицька Армія. У 40-річчя її участи у визвольних змаганнях»[170]. Звернімося до споминів такого собі д-ра Ганса Коха, сотника УГА, «Військовий провід Української Галицької Армії»:

«Військове походження цих старшин (тобто командного складу УГА – Д. Я.) було двояке. Менша їх частина вийшла з царсько-російського генерального штабу, або з визначних староросійських, гвардійських полків. Більшість творили… старшини австро-угорсъкого генерального штабу або офіцери полків габсбурзької монархії». Співпраця цих груп, – вказує щирий український патріот Кох, – «була не так легкою, як би здавалося». Перша причина труднощів – необхідність перекладу російських та німецьких «фахових форм» в українську мову. Вихід знайшли такий: «Розв'язування їх давньою методою різних коаліційних армій, в яких вояки, приналежні до різних контингентів, спершу зливалися в одне під річевим оглядом, а щойно опісля шукали мовних форм». Причина друга, на яку вказує Кох, – відмінність російської та австро-угорської військових шкіл та практик, які сповідували несумісні між собою військові філософії та практики – починаючи від стройових прийомів, закінчуючи ідейними розбіжностями стратегічного планування. Причина третя – національний склад командування. З російської армії вийшли: генерали Володимир Генбачев (про нього див.: http://www.grwar.ru/persons/persons.html?id=754), Начальний Вождь УГА Олександр Греков (про нього див.: http://wwwgrwar.ru/persons/persons.html?id=1026), генерал-квартирмейстер УГА Євген Мишковський (про нього див.: http://uk.wikipedia.org/wiki/Mишковський_Євген), Михайло Омелянович-Павленко (про нього див.: http://www.grwar.ru/persons/persons.html?id=1847), полковники Микола Какурін (про нього див.: http://www.grwar.ru/persons/persons.html?id=757) та Іван Омелянович-Павленко, (про нього див.: http://uk.wikipedia.org/wiki/Oмeлянoвич-Пaвлeнкo Іван Володимирович). Зі Східної України походили отамани Андрій Долунд, Кирило Карась, сотник Лясковський, підполковник Фідлєр (вірогідно про нього: http://www.grwar.ru/persons/persons.html?id=2452).

Галичанами за походженням були Семен ґорук та полковник Гнат Стефанів – організатори безглуздої та злочинної русько-польської війни в Галичині, або, як їх пафосно називали, «відповідальні за перші, імпровізовані бої за Львів» (від 1 до 21 листопада 1918 p.). Після того як поляки відбили Львів, обидвоє «уступили зі складу армійського проводу й не мали вже ніякого впливу на дальші військові події». Вищі командні посади обіймали генерали – галичани Віктор Курманович, Мирон Тарнавський, Осип Микитка, підполковник Вітошинський та інші.

Зі складу австро-угорської армії вийшли: угорці полковник Альойнс Легар та підполковник Йосиф Папп де Яноші Лайош; хорвати – полковник Кватернік, полковник Степан Чмелик, підполковник генерального штабу Карло Штіпшіц-Тернова; чехи: отаман Антон Вименталь, отаман Франц Тінкль, підполковник Карл Долєжаль; австрійці: Вільгельм Габсбург – Льотрінген, підполковник Альфред Бізанц, отаман Фердинанд Лянґ, отаман Карло Шльоссер, сотник Ганс Кох, поручник Аріо Карло, старшина генерального штабу Северин Байґерт, майор генерального штабу Альфред Шиманек, полковник Арнольд Вольф, отаман Іван Куніш, отаман Фердинанд Льонер, отаман Вільгельм Льобковіц, отаман генерального штабу Альфонс Арлє, генерал Густав Ціріц.

Ще одна системна проблема цієї «української» армії, в якій, як бачимо, власне «українцям», тобто рядовим галичанам-русинам, відводилася роль гарматного м'яса, – надзвичайно висока навіть з огляду на ті часи плинність вищого командного складу. Від листопада 1918 р. до безславного кінця в лютому 1920 р. (тобто впродовж 16 місяців) посаду команданта УГА обіймало 8 осіб (тобто в середньому 1 особа командувала менше 2-х місяців) – і це в умовах війни на 2—3 фронти одночасно!). Ось їх перелік у хронологічному порядку: полковник Дмитро Вітовський (29.10—5.11.1918), полковник Гриць Коссак (5—9.11.1918), полковник Гнат Стефанів (9.11—10.12.1918), генерал Омелянович-Павленко (10.12.1918—9.06.1919), генерал Олександр Греков (9.06—5.07.1919), генерал Мирон Тарнавський (5.07—7.11.1919), генерал Осип Микитка (7.11.1919 – лютий 1920 p.; з 17.12 до першої половини січня 1920 р. його заступав генерал Тарнавський), – полковник Альфред Шиманек (6—27.02.1920; «в часі злуки із Червоною Армією»), з березня 1920 р. – підполковник Вітошинський.

За той самий час начальників генерального штабу – «шефів штабу Начальної Команди УГА» змінилося 7, а саме: полковник Микола Маринович (2—5.11.1918), отаман Семен Горук (5.11—10.12.1918), полковник Євген Мишківський (10.12.1919—12.02.1919), полковник Альфред Шиманек (5– 13.02.1919), полковник Віктор Курманович (13.02—7.06.1919), полковник Карло Штіпшіц-Тернова (8.06—7.11.1919), генерал Густав Ціріц (7.11.1919—6.02.1920), полковник Альфред Шиманек (від 6.02.1920).

Четверта причина, яка прирікала УГА на поразку за будь-яких обставин, – «розмірно невеликі оперативні можливості», які полягали у «повній недостачі» необхідних людських та матеріальних ресурсів. Перекладаємо на українську: матеріальних ресурсів для ведення переможних бойових дій ця група російських та австрійських вояків під жовто-синім габсбурзьким русинським прапором не мала. Ще одна причина, яка наперед визначала поразку УГА, полягала у «невідповідності відносин з урядом ЗУНР, насамперед диктатором Є. Петрушевичем», «підлеглості» штабу Петлюри. Конкретні стратегічні прорахунки вже власне командування УГА і, насамперед, генетична неможливість позиціонування щодо військового союзу Петлюри та Пілсудського мали наслідком загибель УГА. Частина її перейшла на територію Чехословаччини, де була інтернована, інша – пристала до більшовиків і була ними знищена.