Читати книгу - "Спроба Павла Скоропадського"

Поза тим з боку гетьманського уряду стосунки з більшовицьким режимом характеризувалися їх принциповою відсутністю. На сьогодні відомі лише два документи, які висвітлюють ставлення нового керівника держави до московських людожерів. Перший має назву «Обіжник Міністерства праці про з'ясування матеріальних втрат, понесених професійними робітничими організаціями внаслідок українсько-російської війни», виданий 18 травня. Документ містив наказ «Комісарам Міністерства праці, фабричним інспекторам, професійним спілкам, біржам праці, заводським комітетам im. n… найповніше вияснити ті матеріяльні втрати, що в зв'язку з навалою на Вкраїну російського совітського війська понесли професійні робітничі організації (біржі праці, заводські комітети і т. п.)». 23 травня відповідний наказ видав міністр шляхів: «…пропоную шляховим інституціям негайно взятись за з'ясування, окремо по кожній службі, кількості шкоди, наробленої їм під час війни». Другий документ датовано 30 серпня. «Закон про затвердження тимчасових положень про прикордонні пункти на кінцевих залізничних станціях на кордоні з Великоросією» визначав: «…на кінцевих залізничних станціях на границі» встановити «тимчасові штати» прикордонних пунктів – на залізничних станціях Орша, Клинці, Хутір Михайлівський, Коренево, Гостищево і Валуйки, а «в тилу кордонних пунктів на станціях: Жлобін, Новобілиця, Терещенська, Ворожба, Білгород і Куп'янськ» встановити «ще особливі дозорчі пункти». Права та обов'язки їх службовців встановлювалися також і на підставі «особливої інструкції, затвердженої міністром внутрішніх справ».[161]

Це всі документи про двосторонні стосунки, відомі на сьогодні, – ясна річ, якщо не брати до уваги ухвали консульств про видачу потребуючим українських паспортів.

Основною перешкодою у відносинах Києва з Лондоном та Парижем були, звичайно, Берлін та Відень, які ні за яких умов не могли допустити виходу Скоропадського з-під їх «парасольки». Але перебіг подій на Західному фронті Першої світової об'єктивно вносив свої корективи у позицію вимушених тимчасових союзників Скоропадського. Їх можливості утримувати ситуацію в Україні під контролем зменшувалися з кожним днем у геометричній прогресії – до офіційного завершення війни залишалися тижні… Розуміючи це, Дорошенко вже 15 жовтня на засіданні Ради Міністрів сформулював революційну за своїм значенням тезу про необхідність в інтересах майбутнього Української Держави інформувати країни Антанти про стан справ як у самій Україні, так і про її відносини з Центральними державами та Москвою. Уряд визнав за необхідне надіслати з цією метою до Англії, Франції та США надзвичайні дипломатичні місії.

Цю надзвичайно дражливу проблему, вирішувати яку попередній політичний режим заходився методом «самозахоплення», гетьманська адміністрація намагалася розв'язувати в законний спосіб. 25 травня Рада Міністрів ухвалила «Закон про тимчасове розповсюдження української державної влади». «Розповсюдження чинності української державної влади і всіх законів і постанов її» передбачалося виключно «у разі прилучення до Української Держави по стратегічних або інших причинах нових територій». Відновлювати правопорядок на цих землях шляхом утворення відповідних судових інституцій доручалося судовому міністру, причому вживати необхідних заходів він мав право власною владою. Одночасно відповідним законом встановили «тимчасово» судову владу на території Кобринського, Пружанського, Берестейського і Більського повітів Гродненської губернії, Пінського повіту Мінської губернії, Ковельського та Володимиро-Волинського повітів Волинської губернії, «які ввійшли в границі Української Держави згідно з мирним договором Укр. Народ. Республ. з державами Почвірного союзу від 9 лютого 1918 р. …». 14 серпня «задля порядкування повітами Могилівської, Курської і Воронізької губерній, які нині прилучені до Української Держави, повіти ті прилучити до нижчезазначених українських губерній: Гомельський Могилівської губернії, Путивльський і Рильський Курської губернії – до Чернігівської губернії; Суджанський, Гайворонський, Білгородський, Корочанський і Новооскольський Курської губернії і Валуйський Воронезької губернії – до Харківської губернії; повіти ж Річицький, Пінський, Мозирський, а також волості сусідніх повітів Мінської губернії з'єднати в Поліський округ з адміністраційним центром в Мозирі»[162]. Завершення війни нібито відкрило перед гетьманом та його урядом можливості для зовнішньополітичних маневрів, здавалося, з'явилася перспектива принципово іншого зовнішньополітичного курсу. «Головним завданням зовнішньої української політики, – писав міністр закордонних справ, – уявлялося мені – і в цьому напрямку я старався працювати – визволення з-під опіки наших союзників, німців та австро-угорців, а поки що – використовувати їх вплив і оружну допомогу для об'єднання всієї української території. Щодо першого завдання, то його при тодішніх обставинах можна було досягти лиш скріпленням внутрішньої організації нашої держави і сформуванням власної військової сили», – роз'яснював він[163]. Геополітичні реалії натомість перекреслювали будь-які абстрактні політичні схеми – перекреслювали ще до початку спроб намалювати їх. Завдання «об'єднання всієї української території» реалізувати ані теоретично, ані практично було неможливо хіба тому, що воно і не враховувало зовнішньополітичні інтереси сусідів, і не було підкріплено ані мілітарно, ані економічно, ані в якийсь інший спосіб.

Не враховували ці схеми і калькуляцій, які мали місце в середовищі галицького русинського політикуму. Його лідери, послідовні габсбурзькі роялісти, не могли толерувати Скоропадського тому, що він був, з їх погляду, носієм російської імперської свідомості і, по-друге, німецькою маріонеткою. Австро-угорські політики русинського походження, крім того, ще боялися і міфічного «соціалістичного» перевороту, який могли, на їхню думку, організувати чи то Винниченко, чи то Шаповал, чи то Петлюра, чи то всі вони разом – терпіти цю «компанію» галичани могли ще менше, ніж гетьмана з його оточенням. Не могли знести галичани ані Винниченка, ані Петлюру, ані Шаповала, ані всіх їх гамузом, оскільки цілком справедливо вважали їх абсолютно нездатними ані до державного управління, ані до будь-якої іншої продуктивної діяльності. І тут вони не помилялися – у тому сенсі, що будь-яка зміна влади в Києві приведе до влади більшовиків. І тоді Галичина буде оточеною з обох боків ворогами – поляками та москалями. Тому вони мимоволі були вимушені гетьмана терпіти.

Якщо Скоропадський втримається, – думали вони, – то це відкриває теоретичні можливості об'єднати «Велику Україну» та Галичину в єдину національну державу. Натомість у