Читати книгу - "Містер Мерседес"

замовкнути з расистськими теревенями.

— Угу.

Друзі Джерома, ті, що чорношкірі, мабуть, називають Цукрові Пригірки

також Вайтвілем, що додає Ходжесу впевненості в тому, що принаймні з

топографією він не помилився.

Оделл зупиняється проінспектувати квіти місіс Мельбурн. Джером відсмикує

його геть, перш ніж пес залишить там свій підпис.

— Ну, як там не є, — продовжує Ходжес, — та його давня пані-подружка має

квартиру в кондомініумі в районі Бенсон-Парк — це Віланд-авеню, Бренсон-

стрит, Озерна авеню, та частина міста.

— Теж гарно.

— Йо. Він приїздить до неї три-чотири рази на тиждень. Пару разів на

тиждень він водить її десь повечеряти або в кіно й залишається в неї на

ніч. Коли так робить, він залишає машину — добру машину, «бімер»[167] —

на вулиці, тому що район там порядний, добре контролюється поліцією, повно отих потужних дугових натрієвих ліхтарів. А ще й парковка там

безкоштовна від сьомої вечора до восьмої ранку.

— Мав би я «бімера», я ставив би його там в якомусь з гаражів і навіть не

думав би про безкоштовну парковку, — каже Джером і знову тягне за шворку.

— Оделл, припини, пристойні собаки не їдять з риштака.

Оделл озирається через плече і пускає одне око під лоба, немов кажучи:

«Звідки тобі знати, що роблять пристойні собаки».

— Ну, в багатих людей іноді бувають дивні уявлення про економію, — мовить

Ходжес, думаючи про пояснення місіс Т. причин, чому вона саме так робила.

— Якщо ви так кажете.

Вони вже майже дійшли до торговельного центру. Спускаючись з пагорба, вони чули дзеленькання морозивного фургона, одного разу зовсім близько, але воно знову затихає, коли водій, Містер Смаколик, прямує до кварталу

новобудов північніше Харпер-ровд.

— Отже, якось ввечері у четвер той парубок, як звичайно, приїздить із

візитом до своєї пані. Він ставить машину, як звичайно — щойно закінчився

діловий день, там повно всякого роду парковочних місць, — і замикає

машину, як звичайно. Вони з його пані йдуть пішки неподалік, до

ресторану, приємно там вечеряють, потім ідуть назад. Його машина стоїть

на тому ж місці, він її бачить, перш ніж вони заходять у дім. Він

проводить ніч зі своєю пані, а коли виходить звідти вранці…

— Його «бімер» сказав бувай-бувай.

Вони тепер уже стоять перед морозивною крамничкою. Поряд з нею стояк для

велосипедів. Джером прив’язує до нього шворку Оделла. Пес лягає, поклавши

голову собі на лапи.

— Ні, — каже Ходжес, — машина стоїть. Йому думається, що це збіса добра

версія того, що насправді трапилося. Він уже майже сам собі вірить. — Але

носом в інший бік, бо тепер вона припаркована на іншому боці вулиці.

У Джерома злітають вгору брови.

— Йо, розумію. Дико, правда? Отже, той парубок іде через вулицю до неї.

Машина на вигляд у порядку, вона міцно замкнена, якою він її й залишив, просто стоїть в іншому місці. Тому перше, що він робить, перевіряє, де

його ключ, і гоп — той так само у нього в кишені. То що ж там, чорти його

забирай, трапилося, Джероме?

— Не знаю, містере Х. Це як з якогось оповідання про Шерлока Голмса, авжеж? Справжня проблема на три люльки[168].

На обличчі в Джерома гуляє легенька посмішка, якої Ходжесу годі

інтерпретувати, і він не впевнений, що вона йому подобається. Це

розуміюча посмішка.

Ходжес видобуває в себе з «Лівайсів» гаманець (костюм — то гарно було, але яке ж це полегшення, знову вбратися в джинси й пуловер з логотипом

«Індіанців»). Вибирає п’ятірку і вручає Джерому.

— Піди купи нам морозива. Я поки поняньчуся з Оделлом.

— Цього не обов’язково робити, він і так слухняний.

— Не маю щодо нього сумнівів, але поки ти стоятимеш в черзі, у тебе буде

час поміркувати над моєю маленькою проблемою. Уяви себе Шерлоком, можливо, це допоможе.

— Окей, — тут вигулькує Тайрон Екстазний Кайф. — Тіки ви тута Шерлок! Моя

є докта Вацсон!

13

На дальнім кінці Ганновер-стрит є скверик. Коли загорається «ЙДІТЬ», вони

переходять вулицю, займають лаву і спостерігають, як зграйка юних

підлітків з розкошлаченим волоссям ризикують своїми життями й кінцівками

в утопленому бетонному скейтборд-треку. Оделл поперемінно позирає то на

тих хлопчаків, то на ріжки морозива.

— Ти сам ніколи отакого не пробував? — питається Ходжес, киваючи на

шибайголів.

— Ні, сар! — Джером відповідає йому диким поглядом. — Моя ж чорний. Моя

проводить час — закидувать м’яча в кружала та ганять по біговій доріжка в

школі! Наші, чорні хлопи, задуже скорі, увсенький світ то зна.

— Мені здавалося, я просив тебе залишити Тайрона вдома.

Ходжес пучкою знімає з ріжка трохи морозива і простягає скрапуючий палець

Оделлу, який живо його очищає.

— Іноді той хлоп просто сам нарисовуєця! — оголошує Джером. І після того

Тайрон пропадає, як і не було. — Нема ніякого того парубка, ні його пані

нема, нема ніякого й «бімера». Ви розказуєте про Мерседес-Кілера.

Ось тобі й навигадував.

— Припустімо, що так.

— Містере Ходжес, ви ведете власне розслідування?

Ходжес обдумує відповідь, і то дуже ретельно, потім повторює свою

попередню фразу:

— Припустімо, що так.

На треку хлопчак падає зі свого скейтборда і підхоплюється з

«асфальтовими болячками» на обох колінах. Один із приятелів об’їжджає

його майже впритул довкола, глузуючи. Хлопчак з «Асфальтовими Болячками»

проводить долонею по одному з закривавлених колін, бризкає віялом

червоних крапель на Хлопчака Глузливця і котиться геть з криками: «СНІД!

СНІД!» Хлопчак Глузливець котиться за ним навздогін, тільки тепер він

Хлопчак Сміхун.

— Варвари, — бурмоче Джером. Він нахиляється почухати за вухом Оделла, потім випрямляється. — Якщо ви бажаєте про це поговорити…

У замішанні Ходжес каже:

— Не думаю, щоб на цьому етапі…

— Розумію, — каже Джером. — Але я справді поміркував над вашою проблемою, поки стояв у черзі, і маю запитання.

— Так?

— Той ваш вигаданий парубок з «бімером», де його запасний ключ?

Ходжес сидить дуже тихо, думаючи, який же меткий цей хлопець. Потім він

помічає цівку рожевого морозива, що стікає з одного боку його вафельного

ріжка, і злизує її.

— Скажімо, він заявляє, що ніколи його не мав.

— Як та жінка, якій належав той «мерседес».

— Так. Саме так, як це було тоді.

— Пам’ятаєте, як я казав про мою маму, що