Читати книгу - "Містер Мерседес"

— для нього це звучить, як поганяло якогось гангстера, — але згадка про

терористичні відео його відволікає.

— Таке насправді трапляється?

— Відомі випадки. А потім… — Джером стискає руку в кулак і щиколотками

пальців стукає себе по тімені. — Тук-тук-тук, національна безпека в тебе

під дверима. — Він розкриває кулак, щоб показати пальцем на парочку під

блакитною парасолькою. — Але з іншого боку, це може бути лише тим, чим

воно себе представляє, розмовним сайтом, де сором’язливі люди можуть

стати друзями з електронного листування. Ну, знаєте, клуби самотніх

сердець. Чимало людей таким чином шукають любові, чоловіче. Нумо, подивимося.

Він простягає руку до мишки, але Ходжес хапає його за зап’ясток. Джером

запитально дивиться на нього.

— Не дивися на моєму комп’ютері, — каже Ходжес. — Подивися на своєму.

— Якби ви попросили мене принести мій ноутбук…

— Зроби це сьогодні ввечері, і буде гаразд. А якщо тобі трапиться вчепити

якийсь вірус, що цілком пожере твій комп’ютер, я виставлю стільки грошей, скільки тобі буде потрібно для нової цифродробарки.

Джером позирає на нього поглядом, повним зверхнього подиву:

— Містере Ходжес. Я маю найкращу програму з виявлення й усування вірусів, яку лишень тільки можна купити за гроші, і другу за надійністю, яка

дублює першу. Будь-яку заразу, що спробує пробратися в мій комп’ютер, буде вмент прибито.

— Воно може туди лізти не для того, щоб з’їсти, — мовить Ходжес. Він

пам’ятає, як сказала сестра місіс Трелоні: «Таке враження, ніби той

парубок її знав». Воно може залізти, щоб спостерігати.

Джером не виглядає занепокоєним, вигляд у нього азартний.

— Як ви натрапили на цей сайт, містере Ходжес? Ви полишили бути

пенсіонером? Ви, типу, у якійсь справі?

Ніколи Ходжес не шкодував про відсутність Піта Гантлі так гостро, як

тепер: партнер по тенісу, з яким блискавично перекидаєшся, тільки не

зеленими пухнастими м’ячиками, а ідеями і припущеннями. Він не має

сумнівів, що Джером міг би виконувати цю функцію, у нього добрий розум, він уже продемонстрував талант у дедуктивному заповненні прогалин… але

йому ще рік до права голосувати, і чотири роки до легальної купівлі собі

алкогольної випивка, а отже, це може бути небезпечним.

— Просто зазирни на цей сайт для мене, — каже Ходжес. — Але перш ніж це

робити, понишпори в інтернеті. Подивися, що ти зможеш знайти про нього.

Що мені хотілося б дізнатись найбільше, це…

— Чи є в нього фактична історія, — перериває його Джером, знову

демонструючи той свій чудовий дар дедукції. Чи як то воно зветься —

передісторія. Ви хочете з’ясувати, чи це не солом’яне опудало, поставлене

тільки для вас одного.

— Знаєш, — мовить Ходжес, — тобі варто покинути виконувати «діля» для

мене, а знайти собі роботу в якійсь з отих комп’ютерно-лікувальних

компаній. Ти, мабуть, заробляв би набагато більше грошви. У зв’язку з чим

я згадав, що ти мусиш назвати мені ціну цієї роботи.

Джером ображений, але не пропозицією гонорару.

— Ті компанії, то для фріків із поганими соціальними навичками. — Він

тягнеться рукою собі за спину і чухає темно-руде хутро Оделла. Оделл

вдячно стукотить хвостом. Хоча, ймовірно, йому більше до вподоби був би

сендвіч із біфштексом. Є тут фактично одна така зграя, вони ще їздять на

«фольксвагенах-жуках». Більших фріків за них іще пошукати. «Дискаунт

Електронікс»… ви їх знаєте?

— Звичайно, — відповідає Ходжес, думаючи про той рекламний проспект, який

він отримав у пошті разом з гадючим анонімним листом.

— Їм би могла сподобатися така ідея, бо вони якраз тримають такий бізнес, тільки в них це називається «Кібер-Патруль», і «фольксвагени» в них не

чорного, а зеленого кольору. Плюс, існує багацько незалежних. Подивіться

в мережі, тільки в нашому місті їх знайдеться сотні дві. Моя дума, краще

робить для вас діля, маса Ходжес.

Джером клікає мишкою, закриваючи сайт «Під Блакитною Парасолькою Деббі», і повертається до екранної заставки Ходжеса, роль якої в нього виконує

фотографія Еллі, тієї Еллі, якою вона була в п’ять рочків, коли все ще

думала, ніби її батько — Бог.

— Але оскільки вас це тривожить, я вдамся до запобіжного заходу. У шафі в

мене стоїть древній «айМак», на якому нема нічого, окрім дечого з «Атарі»

та ще якоїсь іншої пліснявої старовизни[165]. Я скористаюся ним, щоб

перевірити цей сайт.

— Гарна ідея.

— Що-небудь ще я можу для вас зробити сьогодні?

Ходжес уже відкрив було рота, щоб промовити «ні», але вкрадений

«мерседес» місіс Т. все ще дражнить його. Щось у тому є вельми

неправильне. Він відчував це тоді й відчуває ще дужче зараз — так сильно, що майже його бачить. Проте з майже ніколи не можна було виграти ляльки-

пупсика на сільському ярмарку. Та неправильність — це той м’ячик, по

якому він хоче вдарити, і мати когось, хто відбив би його йому назад.

— Ти міг би вислухати одну історію, — каже він. Подумки він уже зліпив

вигаданий сюжет, який торкнеться усіх основних точок. Хтозна, можливо

Джером свіжим оком помітить щось таке, що недобачив він. Малоймовірно, але не неймовірно. — Хочеш її почути?

— Звичайно.

— Тоді візьми Оделла на швору. Ми прогуляємося до «Великих ласунів». Я

вже готовий вимазати собі обличчя в полуничному.

— Може, раніше, ніж туди дістанемося, ми побачимо фургон Містера

Смаколика? — каже Джером. — Той парубок весь останній тиждень їздив по

району, і в нього є страшенно смачні штуки.

— Було б ще краще, — погоджується, підводячись, Ходжес. — Ходімо.

12

Вони йдуть униз пагорбом до маленького торговельного центру на перехресті

Харпер-ровд і Ганновер-стрит з Оделлом, що м’яко ступає між ними на

послабленій шворці. За дві милі звідси їм видно будівлі центральної

частини, Міський Центр і Арт-культурний комплекс Середнього Заходу

домінують серед скупчення хмародерів. На думку Ходжеса, АКС не належить

до найгарніших творінь Ю. М. Пея[166]. Не те щоб хтось бодай колись

рахувався з його думкою з цього питання.

— То, що там за історія-траторія? — питає Джером.

— Ну, — мовить Ходжес, — скажімо, є такий парубок з давньою пані-

подругою, яка живе у центрі міста. Сам він живе у Парсонвілі.

То муніципальний округ відразу за Цукровими Пригірками, не такий

шикарний, але далебі не нетрища.

— Дехто з моїх друзів називають той Парсонвіл Вайтвілем, — зауважує

Джером. — Я