Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Шо ти, шо ти! Я хочу, шоб ти була зі мною нєжною, — чоловік підвівся з-за стола та, втираючи долонею пухкі масні губи, підійшов до Любки. — Я так закучив за тобою! Поцьомкай-но мене.
— Василю, прошу тебе по-людськи: поки не пізно, їдь з Богом на вокзал! — Жінка відсторонилась і пішла з кухні.
— Кицю, ну куди ж ти тікаєш від мене? — Він поплентався за Любкою, котра спиною відчувала його наступну бридку гримасу. Озирнулась: так і є! — А-а-а, я поняв! Ти мене запрошуєш до себе в постєль? Правильно! До чого ці ненужні «передмови», — він грайливо примружив очі.
— Не будь жалюгідним, — фиркнула, ледь стримуючи гнів, що невблаганно підступав. — Забирайся геть!
— Е-гей, ти шо! Не буди в мені звіра, поняла? — Чоловік теж уже стомився напинати на обличчя різні маски й зрештою сердито звів докупи брови. — Будь хорошою дєвочкою… — Він почав наближатися до збентеженої Любки.
Та оторопіло стояла й раптом кинулась з кімнати, відштовхнувши чоловіка — де й сила взялась.
— Сказилась, чи шо? — розгублено спитав той.
Вона схопила ключі й кулею вискочила з квартири. Що ж їй тепер… Хвильку завагалась, затим рішуче натиснула кнопку дзвінка сусідніх дверей. Уже за мить на порозі з’явився Микола.
— Що трапилось? — занепокоєно спитав, дивлячись на сполохану жінку.
Двері її квартири теж відчинились, і з них визирнув Василь.
— Ти чо? — заокруглив щиро-здивовані очі.
— Вибач, мені дуже незручно просити, але… — залепетала Любка, — чи не міг би ти допомогти мені попрощатися з непроханим гостем, який безцеремонно поводиться?
— Легко! — Микола войовниче вийшов на сходовий майданчик і окинув Василя грізним поглядом.
Той не забарився й, відчинивши двері навстіж, собі вийшов із квартири, хоробро виставивши вперед груди.
— Ну, хіба не дурна баба, га?! Шо ти тут устроїла? — усе ж обережно спробував послабити свій запал, скерувавши його витік у бік жінки.
— Та вгамуйся вже! «Устроїла»… Давай, їдь на вокзал!
— Василю, послухай, що тобі каже панянка, і давай, тако, по-доброму, заспівай-но танго!
— Яке ше танго? Ви шо тут, подуріли всі, чи шо? Я ж по-людськи до тебе приїхав! — геть ослабив свій запал Василь, оцінивши нерівні сили на користь суперника.
— Тебе ніхто не запрошував, — відрубала Любка.
— Тоже мені, «панянка» найшлася! — буркнув він і, повагавшись, посунув у квартиру. Хоч він був не з лякливих, проте кремезний Микола трохи напустив на бідолаху страху. А навіщо ризикувати? Ще, борони Боже, осоромиться перед жінкою. Що тоді? Засміють на все село! Краще вже капітулювати заздалегідь.
— Ото-то да! Ото-то вже подуріли люди! — примовляв він собі під носа, зав’язуючи шнурівки на чоботях. — Ти тут зовсім сказилась! Ненормальна! — Він схопив куртку й сердито глянув жінці у вічі. — Ти ше про це пожалієш!
— Еге ж, «пожалію». Знаєш, я вже шкодую, що зналася з тобою! Краще б ти не приїжджав.
Чоловік кулею вискочив із квартири й, наостанок обдарувавши Любку спопеляючим поглядом, почав збігати сходами.
— Ненормальні! Самі співайте своє танго! — кинув він, мабуть, щоб йому легше йшлося, і сплюнув просто на сходи.
— Може, по каві? — полегшено зітхнула Любка. — Треба зняти стрес.
— Ходімо! — Микола зачинив свої двері й ускочив слідом за нею.
— А що то за «співаюче танго»?
— О, це я недавно засвоїв нову львівську культурну фразу. От і знайшовся привід її використати, — засміявся чоловік. — Це культурне прохання валити звідси.
— Та ти що! — розсміялась Любка. — Це ж треба, як гарно придумано.
— Ага! А… що то був за «персонаж»? — обережно спитав Микола, увійшовши слідом за жінкою до кухні.
— Ой, не питай. Знаєш, мені здається, що всі ми іноді чинимо щось таке, про що рано чи пізно шкодуємо… Ось цей чоловік — мій «колишній». Така собі «тінь минулого». Ти собі можеш це уявити? Бо я — ні! Я не можу збагнути, чому з ним зустрічалася! Звичайно, я розумію, що якоюсь мірою хотіла заспокоїти бабусю, — продовжувала вона, готуючи каву, — бабуся дуже за мене хвилюється, бо я, бач, ніяк не обзаведусь сім’єю. А знаєш, у селі вважається, якщо дівчині двадцять п’ять і вона незаміжня, то це вже стара діва. А мені — цілих двадцять сім! Можеш собі це уявити? Це взагалі неприпустимий жах! Отже, зі мною щось не те, я, як мінімум, бракована!
— Ой, чув я про ці сільські причуди. Ніби двадцять перше століття, а ніяк не викоріниться цей маразм.
— Нічого не вдієш, такий уже стійкий наш менталітет. Але цим я не переймаюсь. Мене більше гнітить сьогоднішня оказія, — зітхнула Любка, — і що цей, як ти кажеш, «персонаж» так нічого й не збагнув. Він так і лишився при думці, що я шкодуватиму за ним і рано чи пізно приповзу до нього навколішках.
— Чесно кажучи, важко уявити вас разом, — хмикнув сусід. — Що у вас спільного?
— Спільного в нас мало. Хоча насправді він досить непоганий чоловік, просто занадто самовпевнений. Йому важко збагнути, що хтось може його не хотіти. В селі він вважається видним женихом і дівчата за ним бігають, стеляться, як то кажуть. Може, це вони його й зіпсували, — Любка задумливо відвела погляд у вікно.
— Знаєш, вдертися до жінки й бити себе в груди, «який я класний пацан!» — то не є великим подвигом, — зауважив сусід. — Можна ж по-іншому.
— Та ніяк не потрібно. Я взагалі не хочу, щоб він тут щось казав і робив, розумієш? Це зовсім не той випадок, коли жінка каже «ні», маючи на думці «так»!
— У тебе хтось є?
— Так, в мене
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Осіннє Рондо місячної ночі», після закриття браузера.