Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"

Любка швидко йшла, обережно ступаючи по затоптаній слизькій поверхні, що приємно потріскувала під ногами. Вона із задоволенням передчувала п’ятничний вечір, яким любила смакувати. Початок вечора удвох із Оленкою вже посмаковано за філіжанкою кави, а решту вона планувала провести, як зазвичай: книга-фільм, водночас з нетерпінням чекаючи нічної прогулянки. Коханий знову приходив до неї щоночі. Ці, хоч і короткі, зустрічі під ліхтарем підтримували її віру в реальну зустріч із НИМ. І хоча розпитати, дізнатись бодай щось у нього ніяк не вдавалось — контроль снів був їй все ще не підвладний, — Любка вірила, що уві сні переживає те, що чекає на неї у майбутньому. На НИХ чекає.

Уже звернувши у дворик, почула знайомий хриплуватий голос:

— Пізно ж ти вертаєся!

Знову якесь марення, чи що? Не вірячи своїм вухам, придивилась у напівтемряву. Та ні, мабуть-таки, то була реальність: перед нею справді стояв Василь, скоцюрбившись від морозу й жваво пританцьовуючи з ноги на ногу. Ото вже точно, як сніг на голову! Лише цього їй і не вистачало зараз…

— Ти звідки тут узявся? Як мене знайшов?!

— А шо? Думаєш, так тяжко було тебе знайти? — хмикнув він, не припиняючи кумедно тупцяти.

На якусь мить Любка замислилась і все збагнула: звісно, бабусиних рук справа! Оце вже вона дуже немудро вчинила!

— Знаєш, а я вже встигла про тебе забути. Нащо ти сюди приїхав? — спиталась якомога терплячіше.

— Як то — нашо? Схотів тебе побачити, взяв та й приїхав.

Чудово! Вагомий аргумент. Любка пішла до під’їзду. Василь мовчки рушив за нею.

— А тобі не спадало на думку, що я не хочу тебе бачити?

— Як то?

— А отак! Ти чомусь поводишся так, ніби я твоя власність, чи то винна тобі щось, чи щось обіцяла… Якщо не помиляюсь, ми з тобою все обговорили. Я — вільна людина й живу так, як мені хочеться. І повір, мені аж ніяк не хочеться зараз з’ясовувати з тобою якісь твої справи.

— Ну, колись ти теж багато чого казала, а однаково була зі мною, — зауважив чоловік.

Так. Це вже було дійсно резонне зауваження. Любка сердито брязнула ключами об тумбочку — терпіння вистачило ненадовго.

— Мало чого я тобі казала! То було давно й неправда. Все змінилось, я змінилась! Ти цього ще не второпав? До речі, ти досі не одружився? В тебе ж була «соблазнітєльна череда», чи то, вибач, черга прихильниць.

— Черга пожде, — буркнув він. — Я тебе хочу.

— А-а-а! Мене! Я ж дурна жінка! Нащо тобі така?

Василь потупив очі й почухав вказівним пальцем свого плаского носа — Любка лише тепер втямила, як же її дратує ця його звичка!

— То я зайду, чи шо? Змерз дуже, — він похукав на руки й потер ними, ніби збирався зараз щось утяти, як мінімум, гору з місця зрушити.

— Та заходь, заходь, не підпирай двері. Обігрієшся і поїдеш додому.

— А куди ж я поїду? Мій поїзд уже ту-ту…

Любка приголомшено глянула на чоловіка.

— Лишенько моє! А чому ж ти так пізно приїхав?! На що ти взагалі розраховував?

— Я тебе довго ждав, — аргументував Василь і, повісивши куртку, роззувся. — Хто тобі винуватий, шо ти так довго десь соваєшся.

— Ну, знаєш! Чекав. А якби я взагалі не повернулася додому сьогодні? Що тоді? Про це ти не подумав?

Василь тим часом оцінювально роздивлявся Любчине помешкання.

— Ну, нічо так в тебе тут! Жить можна! — схвально мовив він, ухиляючись від відповіді.

Любка поставила чайник на конфорку.

— Ти ж не збираєшся тут заночувати?

— А де ж то я маю ночувати, інтересно знати?! Шо тобі, шматок даху над головою шкода, чи шо?

Жінка глянула на нього спопеляючим поглядом.

— Ти, певно, на щось сподіваєшся, приїхавши сюди?

— Короче, менше балачки. — Василь вмостився за стіл. — Дай-но шось поїсти, я геть зголоднів.

Ось вона — «проза життя» у всій своїй красі! Мовчки приготувала чай, розігріла плов і поставила перед чоловіком.

— Не думаю, що ти тут залишишся на ніч. Їж і котись звідси.

— А ти геть нечемна дєвочка, — він підсунув до себе тарілку. — Будь зі мною нєжною, ладно?

Любка підійшла до вікна й схрестила на грудях руки. От же ж напасть яка! Це ж треба було припхатися сюди! Вона скоса глянула на чоловіка, котрий, плямкаючи, завзято наминав харч.

— Заночуєш на вокзалі, не великий пан. Там напевне мусять бути якісь кімнати відпочинку чи щось таке. Тут ти не залишишся.

— Нікуди я не збираюся йти звідси. Ніч на дворі! Ше й зима! Тобі мене не шкода? — Він скривився, аж надто штучно зобразивши на обличчі благання зглянутися над ним. Однак Любка швидко відвернулась: їй було відразливо дивитися на ці щораз нові фальшиві гримаси. Як вона узагалі могла називатися його «дівчиною»?

— Це не обговорюється. Поїв, обігрівся. Говорити нам з тобою немає про що. Давай, поки ще транспорт ходить, допивай чай і повертайся на вокзал.

— Я ж сказав, шо нікуди не піду! Переночую, а завтра ти мене проведеш! — у його голосі вже відчувались ледь помітні, але впевнені нотки роздратування: ти ба, ше здумала йому перечити ото!