Читати книгу - "Чарівна діброва"

Добра купіль у Дібров’яному озері. Його плесо тихе, вода лагідна й м’яка. Пливеш собі, маленькі хвильки лоскочуть обличчя, що притулилося до води. Легкі вимахи плечима, сміливі викиди ніг — вперед, вперед пливемо! Береги танцюють, береги втікають, острови хитаються на воді, наче намистини, що зірвалися з разка та розбіглися по землі. Пан Ігор — славний плавець, і стиль його кращий, ніж у не одного моряка. Пан Ігор пливе та ще пісеньку собі муркоче десь під носом.

Нат стоїть на березі й радісно помахує хвостом. Він уже викупався, наплавався та дістав наказ: ґо гом! Тож повертається й біжить доріжкою, підібравши хвоста й поклавши вуха. Його сплюснуте по боках тіло так і ріже повітря. Тільки ж, замість праворуч, до шатра, Нат гостро повертає й, оглянувшись, швидко поринає в трави.

Сіро-бура побачила над собою червону пащу, гострі зуби й висолоплений язик. Зразу ж пташиним інстинктом збагнула, що боротьба з цим ворогом була б загибеллю для неї, і…

Натові залишився в зубах жмуток пір’я, але качка вирвалася й піднялася в повітря. Полетіла до матірнього озера і зникла в очеретах. Тим часом Нат порозкушував яєчка, повиїдав зародки, а потім, напившись води з качиної миски, завиляв радісно хвостом і так же швидко й зручно, як прибіг, зник у травах.

Пані Стефа й пан Роман ішли з прогулянки. Поки увійти до мотелю, вони вирішили відвідати качку та, як би треба було, принести їй хліба. Знайшли спустошене гніздо, тільки лушпиння з яєчок зраджувало, де воно було.

— Що тут сталося? — аж скрикнула Стефа. — Невже каченята виклювалися в одну ніч і відлетіли до озера?

— Це неможливе, — думав пан Роман. — Так швидко воно не діється. Тут щось діялось недавно, бо ще кров на лушпинках не обсохла.

— Щось поїло яєчка! Але де мати? Де качка?

— Якби й її загризло, — чи, радше, загриз, і ніщо інше, як пес, — міркував Роман, — було б пір’я, були б кістки чи, взагалі, слід боротьби. Хто знає, що сталося з нашою сіро-бурою качечкою…

Петро, якого покликали до ради, відразу знав, що сталося:

— Пес поїв яйка, а качка відлетіла до озера.

І додав:

— Та то пусте! Качка — дурний птах, її як рубают голову, то вона каже: так! так! То вже мудріша коза, бо як ї ріжут, каже: не мене, не мене!

Петро докінчив косити горбовину праворуч від адміністраційного будинку.

— Сиди! Заклепав-сми, заплішив-сми добре, то маєш сидіти! Маєш бути, як кожда коса, а не як тота американцка машина, що не знати, коли зіпсуєся і чого. А ти маєш бути, як кожда газдівска коса: поклепав-поострив і коси. З досвіта до вечера?

Так Петро промовляє до коси. Він то косить машиною, троком, косить машинкою-стригачкою, як котру траву, як яку. Але є такі місця, де машина не заїде, то там треба косою. Та й коса — ґаздівський струмент. Та чи видите, що не запліши її — спадає. Або то годен дістати гідну косу в тій Америці?

Петро закидає косу на плече та вибирається косити. Трохи похилий, він тяжко наступає на ноги.

Під будинком на лавочці сидить жінка. Така собі пані, гостя. Їздить часто на Діброву. Сидить, слухає весняних співів і посміхається до сонця. Петро здіймає капелюха та кланяється низько.

— Встали-сте вже, га? Днина має бути файна, то вам добре і посидіти, і походити. Як поїдете до того американцкого міста, то вже не мете ходити, но тілько їздитимете автом, як тоті гамериканці.

Постояв, подумав, поклав косу на траву, а сам присів край лавочки, добув папіроску й закурив.

— Та може би-сте не їхали, — почав трохи несміло, трохи ніяково.

— А що маю робити? Я ж там працюю. Тут і гарно, і добре, але кожному сидіння там, де праця.

Петро дивиться то на озеро в далечині, то на траву перед собою. З-під фільцового капелюха, глибоко з-під лоба — сталевосині очі. Штовхає ногою ціпка, що виповз з-під лавки, та й говорить:

— Нічо нема, тілько праця. Працював-сми вдома також, та й тяжче, як ту. Але була робота і була втіха. Прийшов-сми в хату, жінка мя нагодувала файно, голову вимила, чисту сорочку ми дала. А ту