Читати книгу - "Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва"

— Давно? Ні. Позавчора. Вона сказала, що їде на кілька днів. До Ваславських Бродів. До якогось, вона сказала, ніби, шпиталю.

— А що з нею?

— З нею? Ні, це вона на гостину… То як вона тобі загалом? Гарненька?

Ян здивувався тому питанню. Гарна? Та до чого тут це? Адже спраглий, що знаходить оазу, цілком не зважає на принади краєвиду… Він і не знав уже, ким Лея була для нього — жінкою, чиєї любові йому праглося чи… чимось іще?

А Марічка — чим вона керувалася, коли відправляла брата знайомитись із кравчинею? Майбутня мама хитро позирала на Яна, видивляючись собі у справописі найдорожчий десерт. Німбу й далі не було видно. Радше вже навпаки.

Вже маючи намір іти з ресторації, Ян підвівся, аби подати сестричці манто. І погляд його впав на двійко дядьків у куточку: один старший, уже сивий, із волоссям, забраним у джигунський хвостик, а другий — худезний, у сорочці, що стовбурчилась на його вузьких плечах, та в незмінному зеленому піджаку. В ресторації такого штибу виглядав він цілком фантастично.

— Привіт, Левку! — кивнув до нього Ян.

Поет заусміхався, кинув погляд на Янову супутницю і підняв два великих пальця догори. Кльова дівуля, мовляв.

— Ти псуєш мені репутацію, Марічко.

Вона звела брови.

— Бо люди подумають: звідкіль в нього гроші на таких розкішних жінок? — пояснив Ян. — Вирішать, що краду.

Марічка розсміялася і манірно взялася за братів лікоть. Псувати — то псувати. Це їй вдавалося навдивовижу добре.

Обтяжений денними клопотами, Ян швидко забув про поета та його, вочевидь, чужоземного спонсора. Проте проноза Левко та його дивовижна обізнаність у Гадюччиних справах самочинно згадалася надвечір, коли до студії зазирнув Янів приятель (хоча, як його називати тепер, невідомо) — Казимир Діжка. З розгону гепнувшись на крісло коло робочої станції, він похмуро зиркнув на Яна.

— Пити будеш? — люто спитав він.

Ян звів брови в мовчазній зневірі. Мало того, що Казимир стелився під Гадюкою червоною доріжкою, нишпорячи й вивідуючи, так оце ще й пиятику надумав влаштувати просто на робочому місці. Із таких непробивних слід би мурувати бомбосховища, подумав ведучий.

— Казю, давай іншим разом, — ухилився він.

— Не буде іншого р-разу, — пророчо прогуркотів Казимир.

— Ну? Ти що, за Шварценбергом чергу зайняв?

— Мовчи, — застеріг його той. — Ну, ти як знаєш, а я збираюсь прийняти. Просто зараз.

Поки Ян блимав очима, не в силі повірити в таку нахабність, Казимир схопив його чашку, глипнув туди з підозрою, по тім дістав з кишені пляшку текіли і вихлюпнув добрячу частку.

Ведучий зняв навушники, в яких тематично гарчав нетверезий Том Вейтс, і зацікавлено зиркнув на гостя.

— Є привід? Чи просто настрій фестивальний?

— Є, — ковтнувши вогненної води, Казимир крекнув, наче недужий дракон, — іду я від вас. Пр-раблеми.

— У кого проблеми — у тебе чи в нас? — резонно поцікавився Ян.

Той не відповів. Примружившись, він відсторонено зиркнув на господаря студії.

— Знаєш, Яне… Ти мені вибач. Тут скільки всього закрутилося, і всі ми тепер, теє… в лайні. По самі вуха.

— Через банкіра чи що?

Діжка тяжко зітхнув.

— Нє, тр-руба. Не знаю, хто він такий, цей Шварценберг. Та й тобі краще геть про нього забути.

Казимир підвівся, позираючи зверхньо і нетверезо.

— Дощопси? — спитав він.

— Хто? — розгубився Ян.

— Ця пісня.

— A. Rain Dogs. Угу. А що?

— Хар-роша штука. Ну бувай. Якось, може, побачимось.

— Привіт Санта-Барбарі, — відгукнувся Ян.

Той спершу не міг второпати, про що мова.

— А, Анні-Марії! — врешті здогадався Казимир. — І правда пр-ривіт! Повний привіт!

Казимир зник, лишивши по собі дверний гуркіт та дужі пахощі далекої мезоамерики. Ян автоматично перемкнув трек та сидів ще кілька хвилин, безтямно споглядаючи незаймано-білу євростіну. Потім дістав телефон і набрав Мартинів номер, стисло порадивши слідчому виставити стеження за Петром Величкою, бо, коли тікають навіть найближчі поплічники, то справи його, вочевидь, уже пішли попідтинням.

Щойно вийшовши зі студії, Ян щиро пошкодував про те, що відмовився від Казимирового частунку. Погода надворі зіпсулася вкрай, сіючи з неба крижаною багнюкою та пропікаючи якимсь аж біснуватим вітром. Нещасний ведучий торував вулиці, вгрузаючи в них, наче в арктичні замети; ліхтарі й ті блякли, мружачись крізь люту заметіль. Отож не дивина, що Ян, засліплений вогким снігом, трохи схибив зі шляху, несподівано опинившись на чужій, незнайомій вулиці між вигинами темних арок та одвіку замкненими брамами. «Ти ніколи не вернеш додому», — мимохіть згадався йому рядочок з пісні, — «Разом із дощопсами…»

Йому захотілося сісти в замет і заголосити. Всі, кого він вважав близькими людьми, зникали, гублячись в облуді чи власних клопотах. Навіть Казимира, покидька, було шкода… Разом із дощопсами.

Вибравшись нарешті до власного подвір’я, Ян звично зиркнув нагору, але замість знайомого вогника у вікні, побачив лише темряву, посічену мокрим снігом. В ту мить Янові було начхати на правду, розуміння і навіть любов. Йому просто хотілося, аби хтось відчинив йому двері.

* * *

ЧЕТВЕРТА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Запитали в погонича: «Звідки ти?», і відповів: «Походжу я з чудового, дорогого для мене місця. Це — вежа, що шугає в повітрі, велика й прикметна. Живуть в цій вежі лише двоє — Творець і я. Ось, де я живу. А відісланий я звідти аби поганяти ослів».

Подорожуючи, раббі Ельазар і раббі Хія зустріли того, чия душа була свічадом мудрості, але не впізнали його, і він поганяв за ними ослів. Так, ми зустрічаємо тих, хто міг би дати нам світло, але вони проходять повз, невпізнані. Самі ж ми схиляємось перед тими, хто ніколи не побачить світла, що горить у нашому серці.

Той, кого вигнано з найвищої вежі, стає нижчим за нижчих і поганяє за ними ослів. Проте слово хамор, осел, пишеться так само як хомер,