Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Він не зупинився, хоча й дивився на мене з люттю («Що це ти, на твою думку, робиш?»), але за мить він зрозумів і здогадався, що я намагаюся зробити. Спершу наші голоси, коли ми спробували звести їх докупи, звучали жахливо, не в лад, і дисонували один з одним; діяння захиталося, наче побудована дитиною вежа з камінців. Але тоді я облишила намагання читати як він і натомість почала просто читати разом з ним, дозволивши чуттю вести себе; я зрозуміла, що дозволяю йому читати слова зі сторінки, тим часом як мій голос майже перетворює їх на пісню, обираючи одне слово чи рядок для того, щоб проспівати його знову двічі або тричі, іноді мугикаючи без слів, а моя нога вистукує ритм.

Попервах він опирався, якусь мить тримаючись за чисту точність власного діяння, та мої чари вабили його чари, і мало-помалу він почав читати — анітрохи не менш різко, але під мій ритм. Він залишав місце для моїх імпровізацій, даючи їм простір. Ми перегорнули сторінку разом і продовжили без зупинки, а за півсторінки з нас виплив рядок, який був музикою; його голос рішучо ніс слова, тим часом як я наспівувала їх, то вище, то нижче, і це раптово, як не дивно, стало легко.

Ні — не легко; це слово взагалі було недоречним. Його рука міцно охопила мою; наші пальці переплелись, і наші чари теж. Заклинання виходило з нас співом, невимушено, наче вода, що стікає схилом. Зупинитися було б важче, ніж іти далі.

А тепер я розуміла, чому він не міг знайти потрібні слова, чому він не міг сказати мені, допоможе заклинання Касі чи ні. «Виклик» не породжував жодного звіра чи предмет і не створював якогось припливу сили; не було жодного вогню чи блискавки. Він лише наповнював кімнату ясним прохолодним світлом, яскравості якого не вистачало навіть на те, щоб засліпити. Але в цьому світлі все почало мати інший вигляд і ставало іншим. Камінь стін став прозорим, білі прожилки в ньому рухалися, наче річки, а коли я пильно подивилася на них, вони стали розповідати мені історію — дивну, глибоку й нескінченну історію, не схожу ні на що людське, настільки повільнішу та віддаленішу, що мені мало не здалося, ніби я сама знову стала каменем. Блакитне полум’я, що танцювало у своїй кам’яній чаші, перебувало в нескінченному сні, було піснею без початку та кінця; я вдивилась у його мерехтіння й побачила храм, з якого походив цей вогонь, який був далеко звідси та вже давно зруйнувався. Та я все одно раптово зрозуміла, де стояв той храм і що я можу вимовити те ж саме заклинання й запалити полум’я, яке житиме після мене. Різьблені стіни гробниці оживали, написи на них сяяли. Я була певна, що якби дивилася на них достатньо довго, то змогла б їх прочитати.

Ланцюги гриміли. Тепер Кася люто борсалася в них, і удари залізних ланок об стіну були б жахливі, якби заклинання лишило для нього місце. Та згодом звук стишився до м’якого бряжчання десь удалині, і воно не відвертало моєї уваги від заклинання. Я поки що не наважувалася на неї глянути. Коли я це зроблю — я дізнаюсь. Якщо Кася зникла, якщо від неї нічого не залишилось, я про це дізнаюсь. Я вдивлялась у сторінки, надто сильно боячись поглянути, тим часом як ми й далі наспівували. Він підіймав кожну з них посередині; я брала її та обережно закінчувала її перегортати. Стос сторінок під моєю рукою зростав і зростав, а заклинання все одно виливалося з нас, і я, стиснувшись усередині, нарешті підняла голову, щоб глянути на неї.

Із Касиного обличчя на мене витріщилась у відповідь Пуща — нескінченна глибочінь шурхітливого листя, яке шепотіло про ненависть, тугу та гнів. Але Дракон зупинився; я міцно схопила його руку своєю. Кася теж була там. Кася була там. Я бачила її; вона загубилася в тому темному лісі та блукала ним, обмацуючи руками те, що було перед нею, а її очі дивились, але не бачили, і вона сахалася гілок, які били її по обличчю, терня, що пило кров з глибоких подряпин на її руках. Вона навіть не знала, що вже не в Пущі. Вона й досі була у пастці, тим часом як Пуща мало-помалу роздирала її, впиваючись її нещастям.

Я відпустила його та зробила крок до неї. Діяння не обвалилося: Дракон читав і далі, а я продовжувала живити заклинання своїми чарами.

— Касю, — гукнула я і склала руки у пригорщу перед її обличчям. Вони наповнилися світлом заклинання — жахливим, блискучим, різким білим світлом, яке важко було витримати. Я бачила, як відображається в її великих скляних очах моє ж обличчя та мої ж таємні заздрощі; те, що я колись хотіла всі її дари, хоча й не ціну, яку їй доведеться за них заплатити. Мені в очі заповзли сльози; здавалося, ніби Венса знову звинувачує мене, і виходу цього разу не було. Усі випадки, коли я почувалася нічим, дівчинкою, яка не мала значення, яка ніколи не буде потрібна жодному панові; усі випадки, коли я почувалася поруч з нею довготелесою, сплутаною та закудланою. Усі приклади особливого поводження з нею — ось їй залишають місце, ось її осипають подарунками та оточують увагою, усі користаються можливістю любити її, доки можна. Були такі моменти, коли я хотіла бути особливою, тією, про яку всі знають, що її оберуть. Не надовго, у жодному разі не надовго, але тепер це видавалося боягузтвом; я з насолодою мріяла про те, щоб бути особливою, і потай плекала зерно заздрості до неї, хоча й мала можливість відкинути його, коли тільки забажаю.

Проте я не могла зупинитися: світло тягнулося до неї. Вона повернулася до мене. Вона, загублена у Пущі, повернулася в мій бік, і на її обличчі я побачила її власну глибинну злість, багаторічну злість. Вона все життя знала, що її заберуть, хоче вона цього чи ні. На мене у відповідь пильно дивився жах тисячі довгих ночей: ось вона лежить у пітьмі, роздумуючи, що з нею станеться, уявляючи руки жахливого чаклуна на собі та його дихання в себе на щоці, і я почула, як у мене за спиною різко вдихнув Дракон; він затнувся, вимовляючи слова, й зупинився. Світло, що зібралось у моїх руках, замерехтіло.

Я розпачливо озирнулася на нього, але він цієї ж миті підхопив заклинання знову; голос у нього був суворо вишколеним, а очі зосередилися на сторінці. Світло повністю проходило крізь нього — ніби він якось зробився прозорим, наче скло, звільнив себе від думки та почуття, щоб нести заклинання далі. Ох, як же я хотіла так зробити; я не думала, що так можу. Я мусила повернутися до Касі, сповнена незчисленних безладних переплутаних думок і таємних бажань, і я мусила дозволити їй побачити їх, побачити себе, наче знайденого під перевернутою колодою блідого черв’яка, що звивається. Я мусила побачити її, оголену для себе, а це боліло ще сильніше, бо вона теж мене