Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Я витріщилася на книжку, що стояла на полиці, накрита моїми руками. Згадала, як читала її, згадала те відчуття явного задоволення, а тоді різко стягнула книжку з полиці й повернулася до нього, притиснувши її до себе. Він зміряв мене сторожким поглядом.

— Чи не могло б це допомогти Касі? — запитала я його.

Як я здогадалася, він відкрив рота, щоб заперечити це; але потім він завагався. Похмуро поглянувши на книгу, нарешті сказав:

— Сумніваюся. Та «Виклик» — це… дивна робота.

— Це нічому не може завадити, — сказала я, та у відповідь дістала роздратований погляд.

— Звісно, що може завадити, — заявив він. — Хіба ти не слухала, про що я тільки-но казав? Щоб вимовити заклинання, треба прочитати всю книгу за один прийом, а якщо не маєш на це сил, уся будівля заклинання обвалиться з катастрофічними наслідками, коли ти ви­снажишся. Я лише раз бачив, як ним скористалися; це зробили три відьми разом, кожна з яких навчила молодшу за себе, і вони передавали книгу одна одній для читання. Вони при цьому мало не загинули, а вони аж ніяк не були слабкими.

Я опустила очі на золоту книжку, що обтяжувала мені руки. Я не сумнівалася в його словах. Згадала, як мені сподобався її смак у мене на язиці, як вона тягнула мене. Я глибоко вдихнула та спитала:

— Чи зачитаєте ви його зі мною?

Передусім ми спутали її. Дракон приніс униз важкі залізні кайдани та, проказуючи замовляння, закинув один їхній кінець углиб кам’яних стін камери, тим часом як Кася — те, що перебувало всередині Касі, — стояла на віддалі та спостерігала за нами, не кліпаючи. Я тримала довкола неї кільце вогню, а коли він закінчив, я провела її; ще одним заклинанням він вставив її руки в кайдани. Вона опиралась, як я думала, більше заради того, щоб насолодитися нашим клопотом, аніж через хвилювання: її обличчя до кінця залишалося так само нелюдськи порожнім, а очі весь час дивилися мені в обличчя. Вона була як ніколи худа. Істота їла лише потроху. Достатньо, щоб втримати Касю серед живих, але недостатньо, щоб я не бачила, як вона марніє, її тіло виснажується, а її щоки западають.

Дракон створив чарами вузьку дерев’яну підставку та поклав на неї «Виклик». Поглянув на мене.

— Ти готова? — запитав він мене напруженим і офіційним тоном. Він убрався в чудові шати з численних шарів шовку, шкіри й оксамиту, а ще він був у рукавичках, неначе захищався від будь-чого, подібного до того, що сталося, коли ми востаннє виконали діяння разом. Мені здавалося, ніби це було ціле століття тому та десь аж на місяці. Я була нечупарою — на мені була домоткана сукня, а моє волосся було зібране у недбалий вузол просто для того, щоб воно не лізло в очі. Я сягнула донизу, розгорнула книгу й почала читати вголос.

Заклинання знову підхопило мене майже одразу, а тепер я вже знала чари достатньо, щоб відчути, як воно забирає в мене силу. Та «Викликові» не конче було потрібно виривати з мене шматки: я намагалася живити його, як більшість своїх заклинань, стійким розміреним потоком чарів, а не зливою, і він мені це дозволив. Слова вже не здавалися такими непроникними. Я й досі не могла стежити за історією чи згадати те чи те речення, але почала відчувати, що й не мушу цього робити. Якби я могла згадати, принаймні деякі зі слів були б не такими — це все одно що знову почути напівзабуту улюблену казку дитинства та зрозуміти, що вона незадовільна чи принаймні не така, якою запам’яталась. І саме так «Виклик» досягав досконалості, живучи в цьому золотому куточку нечіткої та ніжної пам’яті. Я дозволила йому протікати крізь мене, а закінчивши сторінку, зупинилася й дозволила Драконові підхопити: він похмуро наполіг на тому, що читатиме по дві сторінки, а я по одній, як не роздумаю спробувати.

Його голос озвучував слова дещо інакше, ніж я, з різкішими обрисами та не таким помітним наскрізним ритмом, і спершу це здавалося мені геть неправильним. Наскільки я розуміла, діяння творилось і далі без жодних труднощів, а під кінець його двох сторінок його читання таки видалося мені добрим — неначе я слухала, як обдарований оповідач розповідає не таку версію казки, як та, яку я любила, і він переборов усе моє несвідоме роздратування, коли я почула, як її розповідають інакше. Та коли мені самій довелося починати знову, я ледве підхопила нитку оповіді, і зусиль до цього було докладено більше, ніж на першій сторінці. Ми намагалися розповісти історію разом, але тягнули в різних напрямках. Читаючи, я у відчаї усвідомила: того, що він — мій учитель, буде недостатньо: ті три відьми, які на його очах читали заклинання, певно, були більш схожими одна на одну своїми чарами та своїм діянням, ніж ми з ним.

Я читала далі, просуваючись уперед, і мені вдалося досягнути кінця сторінки. Коли я її закінчила, історія знову розмірено плинула для мене, але лише тому, що вона знову стала моєю історією, а коли Дракон почав читати цього разу, нелад був іще гіршим. Я ворухнула сухими потрісканими вустами й підняла очі від помосту, а Кася дивилася на мене зі стіни, до якої вона була прикута, посміхаючись із жахливим світлом на обличчі, з насолодою. Вона так само легко, як і я, здогадувалася, що це недостатньо добре — що ми не можемо завершити діяння. Я поглянула на Дракона, який похмуро читав далі, напружено зосередившись на сторінці й міцно звівши брови докупи. Він попередив мене, що зупинить діяння, перш ніж ми зайдемо надто глибоко, якщо відчує, що ми не зможемо досягти успіху; він постарається обвалити заклинання якомога безпечніше та проконтролювати шкоду, якої це завдасть. Він погодився спробувати лише тоді, коли я дала згоду прийняти його думку, а також зупинити свою частину діяння та не заважати йому, якщо це видасться йому необхідним.

Але діяння вже було сильним, сповненим потужності. Уже заради того, щоб іти далі, нам довелося напружитися. Можливо, безпечного способу вже немає. Я поглянула на Касине обличчя та згадала своє відчуття, ніби в ній присутня та істота з Пущі, хоч що це означає; ніби це та ж сама істота. Якщо Пуща тут, у Касі — якщо вона знає, що ми робимо, та знає, що Дракон постраждав і втратив значну частину своєї сили, — вона завдасть іще одного удару, негайно. Вона знову прийде до Дверніка або, можливо, лише до Заточека, погодившись на менше. Я відчайдушно намагалася врятувати Касю, а він пошкодував мене у скорботі, і ми просто вручили Пущі дарунок.

Я наосліп шукала,