Читати книгу - "Вогняна зима"

Спершу думав — підмога, ротація, уже восьма година, зміні кінець.

Та коли автобуси посунули до мерії, зосередився. Відчувши, як реагує треноване тіло на скорий початок битви — під броником, під одягом раптом напружилися м’язи.

А потім, нарешті, почалося.

Коновал полегшено зітхнув, коли саме їхній взвод отримав омріяний наказ, і бійці, загрозливо грюкаючи кийками по щитах, рушили на людей, відтісняючи їх від підступів до мерії чимдалі. Аби дати змогу охочим піти нарешті геть, шеренга, яка витягнулася біля універмагу, розступилася, створивши коридор. І все одно ці, з Майдану, чомусь не квапилися забратися подалі від гріха. Вони просто відступили, даючи бійцям прохід, аби не збили з ніг, але відразу розтеклися вулицею, кучкуючись навпроти, махаючи прапорами, вигукуючи гасла в різнобій. Хтось затягнув гімн, інші підхопили — не дружно, не злагоджено, це нагадувало не хоровий спів, а крики відчаю.

На цих можна не зважати. Жирно — розпорошуватися.

Діставшись під прикриття автобуса короткими перебіжками, Коновал пристроївся у хвіст невеличкого ланцюга атакуючих. За ним тут же прилаштувався Жданов, одразу торкнувши за плече, кивнувши вгору. Давав зрозуміти — треба пильнувати вікна мерії, і Павло подумки погодився — мудро. Тим, усередині, терористам, може стукнути, що завгодно. Уже обложені, виходу нема, почнуть жбурляти бойові гранати. Аби ще у своїх — нехай, так цілитимуть саме в беркутівців, не інакше. Щит не захистить, та й корпус автобуса — той ще дот.

Зафіксувавши поглядом віконну пройму, Коновал вирішив надалі пильнувати за нею — маячила точно над його шоломом. Зиркнув на мітингарів із прапорами. Ті не переставали галасувати, гамірний натовп сунув ближче. Нічого, скоро останні так само заспокояться.

Перший удар у двері.

Зручніше перехопиши кийок, Павло приготувався виконувати свою роботу. Треба б відігнати народ на той бік Хрещатика, для їхнього ж блага. Аби пояснив хто, бракує якогось агітатора з матюгальником. Чому в цих вистачає…

Небезпека.

Щось штовхнуло Коновала в плече. Він рвучко підніс голову, перевіряючи потенційно небезпечне вікно.

І тут же копнув Жданова, указуючи кийком на віконницю, котра ще кілька хвилин тому була зачиненою. Тепер її розчахнули зсередини, назовні висунувся ствол.

— Лягай! — гаркнув Коновал, не знаючи, як інакше попередити, що зараз почнуть стріляти.

Не знав, почули бійці в загальному гармидері чи ні, сіпнувся до рації, та передумав — просто розвернувся, притулився спиною до автобусного корпуса, ледь зігнув ноги в колінах. Прикрився щитом, будучи свідомим: їхні обладунки не від усякої кулі захистять. Крупний калібр прошиє наскрізь, а в тому, що всередині, в обложених, зброя серйозна, Павло не мав жодного сумніву.

Ствол тим часом висунувся сильніше.

Звідти порснуло, перш, ніж до Коновала дійшло — то не ствол, а круглий металевий кінець рукава пожежного шланга.

На автобусний дах, на шоломи бійців, на сніг, що випав уночі, згори полилася вода.

Коновала скупали першого й, мабуть, найбільше. З нього стікали тоненькі струмені, а він далі стояв непорушно, немов удома під душем, уклякнувши від несподіваного публічного приниження, навіть опустивши щит, який, виявляється, не лише безпорадний проти автоматних і кулеметних пострілів, а й не захистить від банального знаряддя для гасіння пожеж.

Подібного вишколу в «Беркуті» не проходили.

Ударив другий струмінь — шланг огризнувся з іншого вікна.

— Геть! Геть! Геть! Геть! — тепер розрізнені людські вигуки звучали дружним, злагодженим, зіспіваним хором, просто-таки капелою.

Терпець Коновалові урвався. Хай буде, як буде. Він готовий відповідати за свої дії — і відповість, як буде на те потреба.

Вийшовши з-під струменя, він розвернувся до натовпу, замахнувся кийком. Треба показати, хто головний, хто банкуватиме далі, чия влада й кому сидіти зверху. Якщо йому зараз вдасться похитнути крикунів, до нього приєднаються інші бійці. Раз командири, той же Палич, жують соплі й радяться, треба, як у радянських фільмах про війну, перебрати командування на себе.

Нічого. Відпишеться.

Зробив перший крок уперед.

Другий.

Третій…

Бруківка на хіднику враз хитнулася, ніби покладена на колоду у вигляді качелів дошка. Тоді стрімко й слизько пішла з-під ніг.

Боєць спецпідрозділу «Беркут» Павло Коновал у повній бойовій амуніції падав, дригнувши ногами, послизнувшись на підмерзлій воді. Так він колись відзначився, уперше ставши на дорослі однополозові ковзани.

Хтось із натовпу вибіг, намагаючись допомогти встати. Не розгледів. Здається, той самий тип у балаклаві, якого раніше дістав дубцем. А може, не той, їх тут чимало у балаклавах.

Коновал люто відмахнувся кийком, голосно, на всю силу легенів, матюкаючись. Не підпустив до себе й Жданова. Незграбно, під людський свист та регіт, підвівся сам. Відчув — ноги знову ковзають, ступив назад.