Читати книгу - "раКУРС"

— Солю, сонечко, признайся, тобі тяжко?

— Дуже! Так іноді буває тяжко, що думаю: усе, більше не витримаю, зламаюсь, а потім… Потім думаю про старих. На їхньому місці міг бути кожен із нас. Ми завжди повинні залишатися людьми, що б із нами не тра…

Зв’язок обірвався. Спробувала телефонувати — нема зв’язку. Я довго сиділа в прострації. У голові не вкладалося, як наша маленька, худенька, як тростинка, Соля ходить під обстрілами, допомагаючи стареньким, як носить важкі сумки по квартирах, миє та обпирає чужих, незнайомих їй людей, але ж людей! Яких покинули рідні. Намагаюсь уявити, як її тендітні пальчики, самою природою створені для музики, готують їжу на багатті у дворі та відпускають із прив’язі собак. Соля пішла на пожертву заради інших, і її вже не спинити. Так буде до того часу, поки звільнять місто. А я сиджу тут, сита, здорова, повна енергії та сили!

Я зайшла в кімнату до донечки, торкнулася долонею її лобика — уже не такий гарячий. Дуже-дуже її люблю, але терези після розмови із сестрою переважили в один бік. Я маю піти в батальйон «Айдар». Заради того, щоб жахіття в моєму Луганську швидше скінчилися. Заради Солі. Узяти в руки зброю, щоб бути справжньою матір’ю для своїх дітей.

Усе йшло добре, і я вже почав ходити, спираючись на паличку, коли рана почала гноїтися. Довелося її чистити й доліковуватися. Зміг зв’язатися з Антоном, і друг аж запищав від радості, коли почув мій голос.

— Женько, дідько тебе забрав би! — радісно заволав він. — Налякав мене своєю хворобою! Дзвонив лікареві твоєму, а він, скотина така, каже: «Не можу гарантувати, що хворий виживе». Так я йому в три поверхи матів нагнув, сказав, що козаки приїдуть розбиратися, якщо з нашим другом трапиться біда. Ну як ти зараз?

— Краще не буває.

— Ти ж у курсі, що тобі не можна сюди повертатися? — уже стишеним голосом спитав Антон.

— Так. І це надовго?

— А грець їх знає! Може, перебісяться командири й передумають. Якби наших так багато не полягло в рейді на Попасну, то, може, усе було б у нормі, а так вийшло, що пішли не всі, місто довелося здати, тож і був наказ визнати всіх ворогами й оголосити в розшук.

— Зараз як у Первомайці?

— Гаряче, якщо одним словом, але ми тримаємося.

— Молодці! — сказав я й подякував за допомогу моїй матері та за попередження, а потім виклав своє прохання: — Антоне, ти зможеш сходити в лікарню й у медпрацівників конкретно спитати про Любу?

— Дізнатися, де вона зараз?

— Так.

— Зможу! Для тебе я все зроблю! — пообіцяв він.

Антон мав зателефонувати години за дві. Щоб швидше минув час очікування, я спробував подзвонити матері — і мені пощастило.

— А я сьогодні на дачі, — заявила мати. — Учора було тихо, і сьогодні зранку, тож я й поїхала.

— Мамо, навіщо так ризикувати?! — обурився я. — Обстріли можуть початися будь-коли, а ти не вдома! Навіщо тобі та дача?!

— Женю, ти не гарячкуй, — спокійно сказала мати. — Де мені брати харчі й за що? А тут усього повно, саме проситься в руки! Картопля, помідори, яблука, зелень — усе. Зараз швиденько наберу й поїду додому. Ще й кілька баночок помідорів на зиму зможу закрити. Узимку будемо їсти.

— Та чи будемо? Я ж не знаю, коли зможу повернутись у місто. Знаєш, що я подумав? Може, тобі виїхати з Первомайки?

— Куди, сину?

— Можна в Сєвєродонецьк, там зараз спокійно, не стріляють, а коли все скінчиться, повернутися додому, — запропонував я.

— Покинути все й кудись їхати? Куди я повернуся? У порожню квартиру? Та й житло не зможу винайняти за свою пенсію. І чи є сенс виїжджати туди, куди ти не зможеш приїхати? Ні, я буду тебе чекати вдома, — невесело сказала мати й додала: — Я все думаю, чи не помилилися ми, коли пішли на референдум? Коли захотіли відокремитись і жити у своїй республіці?

— Мамо, не треба розкисати! — підбадьорив я її. — Свобода легко нікому не дається. Незабаром усе скінчиться, і життя стане кращим, ніж було до війни.

— Уже мало віриться, — важко зітхнула мати. — Чула, що вже загинуло близько семисот мирних жителів. Тепер їм уже не потрібна свобода.

Мати спитала, чому я так довго перебуваю на лікуванні. Не став розказувати, що чистили рану, сказав, що проходжу курс реабілітації.

— Я хочу приїхати до тебе, — сказала вона.

— Не вигадуй. Тут також стріляють.

— Коли тебе випишуть, куди підеш?

— Залишусь у Луганську, буду воювати разом із Юрком, — сказав я про те, про що вже прийняв для себе рішення.

— Знову воювати?

— Тут не так небезпечно, як у