Читати книгу - "раКУРС"

— Сонечко, як ви там? Усе добре? — схвильовано й занадто збуджено спитала я Солю.

— Усі живі, а це вже добре, — сказала вона. — Буду говорити швидко, бо може обірватися зв’язок. Як ти? Дівчатка? Скажи хоча б кілька слів.

— У нас усе добре, ми в Харкові. Розказуй, я буду слухати!

— Ти б не впізнала, Елю, наш Луганськ, — сказала сестра. — Його називають бойовики новим Сталінградом, а я б назвала містом-привидом. Розбиті шибки в будинках, цегла, вирви, нема ані світла, ані газу, ані води. Порожні вулиці, поодинокі перехожі, голодні собаки та коти.

— Господи! Як ви там живете?

— Як прийдеться. Батько носить воду п’ятилітровими пластиковими бутлями.

— Де він її бере?

— Де прийдеться. Іноді в інших кварталах, коли з приватних садиб, де є свердловини, — пояснила Соля. — Усі мешканці будинку виходять у двір, збираються групами, розводять багаття на цеглинах і готують на всіх одну страву. Буває таке, що починають вити сирени, то всі біжать у підвали, покинувши казани та каструлі, а коли виходять у двір, то посуд порожній. Елю, дуже страшно, коли люди втрачають людську подобу й перетворюються на голодних і жадібних тварин, коли добрий сусід грабує сусідську квартиру або полишає прикутими до ліжка своїх батьків.

— Невже? — спитала я приглушеним голосом. — Невже таке може статися?

— Таких випадків багато. А коли кум здає свого кума бойовикам лише за те, що він має проукраїнські погляди? Або за невеличкий український прапорець у домі?

— Не можу повірити. Навіть у голові не вкладається.

— Ні, ти не подумай, Елю, що тут усі такими стали, — сказала Соля. — Можливо, люди в надзвичайних обставинах показують своє справжнє обличчя? Я не знаю, але є багато таких, хто останнім куснем хліба поділиться з ближнім. Я, наприклад, допомагаю стареньким та немічним. Пам’ятаєш тітку Ларису, що жила в сусідньому під’їзді? Вона працювала двірником, а потім у неї був інсульт, і вона вже кілька років прикута до ліжка.

— Звичайно! Хороша жінка, хоча одного разу моя сідниця отримала від неї добрячого шльопка мітлою.

— Діти тітки Лариси, коли почалися шалені обстріли, поставили біля її ліжка стільця, залишили пити та їсти на кілька днів, а самі зі своїми дітьми поїхали з Луганська. Напевно, вони розраховували, що швидко все стихне й вони зможуть повернутися, але не вийшло — і тітка лежала не один день сама. Коли зовсім знесиліла, почала стукати рукою в стіну, а моя кімната і її мають спільну стіну. Я не одразу зрозуміла, що жінка кличе на допомогу, лише наступного дня батько зламав замок, і ми зайшли туди. Бідна тітка Лариса! Вона пролежала більше тижня, ніхто не міняв підгузок та білизну, не було навіть води, щоб попити, мухи її обсіли роєм, у неї були такі рани на тілі, що жах!

— Її відвезли в лікарню?

— У яку лікарню, Елінко?! Якби таких клали в лікарні, то не було б куди привозити поранених ополченців. Я доглядаю за нею. Та чи одна вона така? Знаєш, скільки їх, безпорадних, покинутих, самотніх?!

— Солю, ти ж не можеш усім їм допомогти.

— А ти б пройшла повз, коли за дверима хтось кличе на допомогу кволим голосом? — сказала Соля.

Я її не впізнавала. Упевнений, рішучий голос, допомога стареньким — усе було так не схоже на мою колишню сестру.

— Як ти їх знаходиш? — спитала я.

— Іноді сама ходжу, буває, що люди підказують, — пояснила Соля. — Ти б бачила їхній погляд! Коли людині немає вже на що сподіватися й вона, прикута до ліжка, у сечі, яка роз’їдає тіло, просить смерть швидше прийти до неї, а замість смерті приходжу я, мию, перу, годую. В очах з’являється надія. Це не можна передати словами, треба пережити самій і побачити.

— Солю, а як же твої руки? Пальці? Ти повинна займатися й готуватися до вступу в навчальний заклад. У тебе талант, який не можна згубити! — зауважила я.

— Яке навчання? І кому зараз потрібна музика? Ось скінчиться все — тоді буде музика. Навіть найкраща музика не варта врятованого людського життя.

— Солю, ти зовсім інша.

— Так, інша. Напевно, ти не можеш уявити, як твоя Соля розводить у дворі багаття, тягає воду, варить їсти, а потім розносить їжу всім містом?

— Мені так шкода твоїх пальців! — сказала я, згадавши її тоненькі, майже прозорі пальчики з рожевими, як у дитини, нігтиками.

— Мені також, — промовила Соля, — але ще більше шкода старих, які самотні, покинуті, забуті. Також шкода тварин. Люди поспіхом виїжджали, покинувши на прив’язі у дворах собак. Коти ще якось можуть здобути собі їжу, бо лазять повсюди, а собаки… Це жахливе видовище, коли бідна тварина перетворюється на живий скелет, коли ще жевріє в ній життя, і вона дивиться на тебе розумними очима, у яких уже згасла надія. Тварини не розуміють, чому покинули їх ті, кому вони вірно служили роками, оберігали, ладні були й у вогонь, й у воду за свого господаря. Тварини не розуміють, де поділася наша людяність.

— Яке жахіття!

— Я