Читати книгу - "раКУРС"

Я попрощався з матір’ю, і майже одразу зателефонував Антон.

— Ну що там? — одразу спитав я.

— Сходив, але вони не знають, де Люба, — якось невпевнено сказав він.

— Такого не може бути, — заперечив я, бо закралися сумніви щодо того, чи взагалі Антон ходив у лікарню. — Там повинні знати про персонал усе. Не випарувалася ж вона!

— Сказали, що не знають — і все, — повторив Антон й одразу поспішив розпрощатися, сказавши, що його хтось кличе.

Я завжди довіряв своїм друзям, як Юркові, так і Антонові, але цього разу мені здалося, що Антон збрехав. Намагався себе переконати, що він не міг, але щось зсередини підказувало, що цього разу мій друг був зі мною нещирим.

Напевно, у кожної людини буває так у житті, коли наткнешся на якусь незначну перепону, буксуєш і стоїш на одному місці, а потім раз — легко переступаєш її й потрапляєш у звичайне русло життя. Стільки дзвінків було зроблено знайомим і малознайомим у пошуках місця для дітей, а потім в один день усе легко вирішилося. Випадково в Харкові зустріла знайому з Луганська, яка раніше обіймала високу посаду у виконкомі. На початку війни вона виїхала з міста, і ось нас випадково звела доля неподалік від мого тимчасового помешкання. То була справжня радість — зустріти землячку, і ми розговорилися. Звичайно, я пожалілася, що не можу знайти, куди прилаштувати доньок. Як з’ясувалося, моя знайома якраз займається таким питанням — допомагає дітям переселенців. Вона запропонувала до кінця літа відправити дітей на оздоровлення в Очаків, на море, а з вересня, коли Лізі потрібно буде йти до школи, їх готова забрати на рік родина в будинок сімейного типу.

— Вони готові взяти двох дівчаток, — пояснила вона.

Це було те, що треба! Ми обмінялися телефонами, і я поквапилася додому підготувати документи на дітей для відправки на відпочинок.

— Куди збираєшся? — запитала Іра, помітивши, що я повернулася збуджена й одразу дістала теку з документами.

Дізнавшись, що дівчатка поїдуть до моря, Ірина сказала, що це буде непогано. Вона нагадала, що не виганяє нас і ми можемо жити скільки завгодно. Напевно, вона вирішила, що я лишаюсь у неї. Я не стала одразу все їй розказувати. Лише коли ми провели дівчаток, я подзвонила по телефону, який мені дав Сашко, і дізналася, що можу прибути в «Айдар», розповіла Ірині про свої наміри.

— Я б так не змогла, — сказала вона, вислухавши мене. — У мені все одно узяла б гору мати.

— У мені також, — усміхнулась я.

Я відвела собі на збори й відпочинок добу, за яку мала додзвонитися рідним у Луганськ, Сашкові та Андрієві. Це було не просто, але я вперта й наполеглива. Першим випало зв’язатися із Сашком. Він був небагатослівним, та я його розуміла: телефони часто прослуховувалися, він залишався в окупованому місті, і, на моє глибоке переконання, не просто так. Ми перекинулися незначущими фразами, і то було добре, принаймні я знала, що він живий.

Андрій усе ще був у луганському аеропорту. Дивно, я з цим юнаком бачилася лише кілька разів, а тепер ми спілкуємось, і щоразу, коли не можу додзвонитися до нього, починаю хвилюватися, як за близьку людину. Є люди, які проходять повз твоє життя, а є такі, що займають у ньому певне й не останнє місце. Як це розуміти, я не знаю й не маю часу на роздуми, тож радію, почувши в слухавці Андріїв голос, і прошу розказати, як вони там.

— Тримаємося! — бадьоро каже він. — Правда, довелося перебиратись у бункер, тут трохи сиро, але я полагодив генератор, тож маємо в госпіталі світло.

— У вас є госпіталь?

— Аякже! У нас і свій госпіталь, і своє світло, і навіть витяжки! — весело каже він.

Андрій розповідає, що вони намагалися навіть бурити свердловину.

— Врились у землю метрів на п’ять, — провадить Андрій із притаманним йому гумором, — але довелося закрити проект. Нам, як поганому танцюристові, завжди щось заважає: то «Гради» сєпари прислали, то дощем затопило.

— Підмогу обіцяють вам?

— Чекаємо, — стримано відповів хлопець. — Аеропорт частково цілий, хоча й добре посічений мінами. Якщо наші не будуть баритися, то ще можна буде його відновити.

Ми з Андрієм прощаємося, і я знаю, що багато чого залишилося «поза кадром». Бійці мужньо тримають оборону, несуть втрати, і не відомо, скільки ще вони зможуть протриматися в жахливих умовах під шаленим вогнем противника.

Щойно подумала, що було б непогано ще й поговорити з рідними, як мені зателефонувала мама. Яка я рада чути її голос! Уже ладна вислухати будь-які дорікання на мою адресу, аби лише чути. Мати питає про онучок, і я розповідаю, що вдалося відправити їх на відпочинок на море до кінця літа. Вона цікавиться, де ж піде в школу Ліза, а я кажу, що поки не знаю. Звичайно, я збрехала, але інакше не могла. Не знаю навіть, як сказати батькам, що завтра вже буду в батальйоні «Айдар», і чи взагалі потрібно зізнаватися, коли їм і так нелегко? Питаю маму, як вони дозволили Солі ходити містом у такий час.