Читати книгу - "Подружжя по сусідству"

Марко ігнорує його. Один поліцейський прикладає до рота рацію, коли другий сідає навпочіпки поряд із Марко.

Він питає:

— Ви поранені?

Але в Марко шок. Він нічого не каже. Видно, що він плакав. Поліцейський, що стоїть біля нього, прибирає рацію, дістає зброю й заходить у гараж, остерігаючись найгіршого. Він бачить: дитяче крісло, біла ковдра, скинута в пилюку, дитини — немає. Він швидко виходить з гаража.

Але Марко й досі не говорить.

Невдовзі з’їжджаються поліцейські машини. На місце події прибуває швидка і вживає заходів проти шоку.

Незабаром на довгому в’їзді з’являється машина детектива Ресбака. Він поспіхом виходить і говорить із поліцейським, відповідальним за операцію.

— Що сталося?

— Ми точно не знаємо. Він не говорить. У гаражі стоїть автокрісло, але жодних ознак присутності дитини немає. Багажник відкрито — він порожній.

Ресбак озирає місце події й бурмоче:

— Господи Боже мій.

Він іде за першим поліцейським у гараж і бачить крісло й маленьку ковдру на підлозі. В першу мить йому стає пронизливо шкода чоловіка, що сидить там на землі, винний він або ні. Він, очевидно, сподівався забрати свою дитину. Якщо цей чоловік і злочинець, то явно аматор. Ресбак виходить на вулицю, на світло, сідає навпочіпки й намагається зазирнути Марко у вічі. Але Марко не повертається до нього.

— Марко, — наполегливо каже Ресбак. — Що сталося?

Але Марко навіть не дивиться на нього.

Утім, Ресбак уже чітко уявив, що сталося. Схоже на те, що Марко вийшов із машини, пішов у гараж, сподіваючись забрати дитину, а викрадач, який не мав жодного наміру її повертати, вирубив його й забрав гроші, лишивши Марко наодинці зі своїм горем.

Дитина, мабуть, уже мертва.

Ресбак встає, дістає мобільний і знехотя телефонує на сотовий Анні.

— Мені шкода, — каже він. — З вашим чоловіком усе добре, але дитини тут немає.

Він чує, як на іншому кінці лінії зойк переходить в істеричні схлипування.

— Приїдьте у відділок, — каже він їй.

Часом він ненавидить свою роботу.

Марко в поліцейському відділку, в тій самій допитній кімнаті, що й першого разу, на тому самому стільці. Ресбак сидить навпроти нього, точно так, як коли Марко давав свідчення кілька днів тому, Дженнінґз поряд із ним. Їхня розмова записується на відео, як і минулого разу.

Преса звідкись дізналася про невдалий обмін. Коли Марко привезли у відділок, перед входом на них чекала купка репортерів. Блимали камери, в обличчя йому тицяли мікрофони.

Наручників на нього не одягли. Марко це здивувало, тому що у своїй свідомості він уже в усьому зізнався. Він почувався таким винним, що не розумів, чому вони цього не бачать. Він подумав, що його не скували з якихось етичних міркувань чи просто не вважали це за потрібне. Зрештою, в нього не було жодних сил опиратися. Він був ущерть розбитий. Він не збирався тікати. Куди він міг піти? Куди б він не подався, горе та провина переслідували б його скрізь.

Перш ніж відвести його в допитну, йому дозволили побачитися з Анною. Вони з батьками вже були у відділку. Марко був уражений, коли побачив її. З її обличчя було видно, що вона втратила останню надію. Побачивши його, вона кинулася до нього, обійняла й почала хлипати йому в шию, ніби він був усім, що в неї лишилося. Вони обіймалися й плакали. Двоє понівечених людей, і один із них — брехун. Потім його забрали, щоб ще раз допитати.

— Мені шкода, — каже Ресбак, перш ніж почати. І він не бреше.

Мимоволі Марко підіймає на нього очі.

— Автокрісло й ковдру відправили на експертизу. Можливо, це нам чимось допоможе.

Марко мовчить, зіщулившись на стільці.

Ресбак нахиляється до нього.

— Марко, чому б вам не розповісти нам, що відбувається?

Марко дивиться на детектива, який завжди його дратував. Від цього в нього зникає бажання зізнатися. Він вирівнюється на стільці.

— Я приніс гроші. Кори там не було. Хтось напав на мене, коли я був у гаражі, й забрав гроші з багажника.

Цей допит у тій самій кімнаті, відчуття, що вони граються в кішки-мишки, загострили свідомість Марко. Тепер він мислить чіткіше, ніж із годину назад, коли все пішло так погано. В його крові розлився адреналін. Раптом він починає сподіватися на порятунок. Він розуміє, що якщо скаже правду, це зруйнує не тільки його життя, але й життя Анни. Вона не здатна витримати зраду. Він має підтримувати ілюзію своєї непричетності. У них нічого на нього немає, жодних доказів. У Ресбака, очевидно, є підозри, але це лише підозри.

— Ви бачили людину, яка вас ударила? — питає Ресбак. Він постукує ручкою по руці — вияв нетерпіння, якого Марко не помічав раніш.

— Ні. Він підійшов ззаду. Я нічого не бачив.

— Там була одна людина?

— Думаю, так. — Марко замовкає. — Я не знаю.

— Можете іще щось додати? Ви щось бачили? — Ресбак, очевидно, розлючений на нього.

Марко хитає головою:

— Ні, нічого.

Ресбак відсуває стілець від столу і встає. Він ходить по кімнаті, потираючи задню частину шиї, ніби вона затерпла. Він розвертається і дивиться на Марко з іншого кінця кімнати.

— Схоже, що в бур’яні за гаражем, так, щоб не було видно, було припарковано ще одну машину. Може, ви чули чи бачили її?

Марко хитає головою.

Ресбак підходить до столу, кладе на нього руки, нахиляється вперед і дивиться Марко у