Читати книгу - "Погана"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Просто в яблучко.
Неперевершено.
Моя мама тонко вискає, як придушений папуга.
– А, так, Сальваторе Боттаро.
– Це він. Це він вам потрібен, – кажу я.
– Тож ви підозрюєте, що цей сусід, синьйор Боттаро, може бути винним у цьому жахливому злочині?
– О, так. Це він. Зуб даю, що це він.
Поліцейський зітхає:
– Дуже добре.
– Тепер усе, що вам потрібно, – знайти його. – Я намагаюся переможно всміхнутися.
Савастано відкашлюється. Відпиває води.
– Тіло синьйора Боттаро знайшли вчора ввечері. Його надибали в лісі поблизу Таорміни, неподалік від Елізабет.
Я витріщаюся на копа.
– Даруйте, що?
– Сальваторе мертвий.
Від мого обличчя відливає вся кров. Мені цікаво було, де Ніно з Доменіко його закопали. Негаразд виходить.
– Ви знайшли тіло Сальваторе?
– Так, правильно.
– Мертве, в лісі?
Бет істерить у мене в голові.
– Стули пельку, сучко.
– Даруйте?
– Ой, це я не вам.
Мама хмуриться. Я обливаюся потом.
– У нас є підстави вважати, що особа чи особи, які вбили вашу сестру, вбили також Амброджо Карузо та Сальваторе Боттаро.
– Ой. Ви справді так вважаєте?
Я соваюся на стільці.
– А скажіть-но мені, синьйорино Найтлі, ви щось чули про картину? Караваджо? – запитує Ґрассо.
Я втуплююся в потертий килим. Мама штурхає мою гомілку.
– Алвіно, офіцер тобі поставив запитання.
– Ти програєш, – коментує Бет.
Стули, стули, стули пельку.
– Можете повторити? – кажу я.
– Ви щось чули про Караваджо, коли жили на тій віллі?
– Ні. Нічогісінько. Я не знаю, що це таке.
Мама закочує очі.
– Ка-ра-ва-джо, – вимовляє вона й дивиться на поліцейських. – Вона провалила іспит із живопису.
Поліцейські перезираються. Клацають ручками та згортають записники.
– Дякуємо, ви нам дуже допомогли.
Я підводжу на них погляд і киваю. Розтягую губи в широку усмішку.
– Звертайтесь, коли я хоч якось зможу допомогти з вашим розслідуванням. Справді, як завгодно…
Вони встають. Ми тиснемо одне одному руки. Вони йдуть.
Юх-хуу! Це було легко. Для мене це вже стало буденністю. Я справжня професіоналка. Майже так, ніби мені геть нічогісінько приховувати. Я круто спрацювала. Не збивалася з курсу. Це гідно «Оскара». Навіть коли вони скинули ту бомбу зі знайденим тілом Сальво, я трималася неперевершено. І оком не змигнула.
Мама підходить до мене і звужує очі.
– Хоч де б ти опинилася, трапляється якесь лихо.
– Гей, мамо, не треба мене звинувачувати. Невдалий час, невдале місце. От і все.
– Є щось іще, чого ти не хочеш розповідати?
Я нахиляюся, беру Ерні та лоскочу його під підборіддям.
– Ні, нічого такого. Не драматизуй так. Не парся.
Коли поліцейські пішли, а мама облаштувалася, мов удома, повертається Доменіко зі своїми поплічниками.
– Усе добре, – кажу я самими губами. – Вони пішли.
– Що тим фараонам треба було? – запитує Доменіко.
– Нічого, – відповідаю я. – Усе круто.
– Нічого? – Доменіко хитає головою.
Я замикаю двері на два оберти.
Він відкашлюється:
– Кхм!
Я підстрибую. Це справжній вибух: AK47.
– Леді, для мене було б невимовною честю запросити вас сьогодні на вечерю.
О Боже. Будь ласка, ні. Я закочую очі.
– Доменіко, справді. Не варто.
Доменіко дивиться на мою маму. Мама дивиться на нього.
– Я знаю просто чарівне маленьке місце на Piazza Navona[107]. Дуже, так би мовити, романтичне. З видом на чудовий фонтан Берніні, «Фонтан чотирьох річок», він просто незрівнянний.
– Ні. Ні, дякуємо, – кажу я й витріщаю очі. Багатозначно дивлюся на нього, але до нього не доходить. Або йому байдуже. Він зорить на маму, ніби вона – Мерілін Монро або якась довбана Єлена Троянська. Фе. Мама так само витріщається на нього. Що коїться? Доменіко опускається на одне коліно, ніби освідчитися наміряється.
– Коли місячне сяйво цілує мармурову шкіру богів чотирьох річок, відчуваєш присутність Його, Всемогутнього. Це – come si dice?[108] – божественно.
Він цілує власні пальці, потім складає їх у зірку. Зірка вибухає в повітрі.
– Ні. Просто ні. Просто ні, – кажу я.
Моя мама заправляє уявний кучерик за оздоблене перлами вушко, опускає погляд на свої ноги – в сандаліях «Ферраґамо» – та закушує нижню губу.
Доменіко нахиляється трохи ближче й інтимно притишує голос.
– Я особисто простежу за тим, щоб ваші смакові рецептори насолодилися найрозкішнішими делікатесами Рима: baccalà[109] і квітами zucchini[110] в найлегшому тісті, saltimbocca di vitello[111] у згорнутих шарах солодкого prosciutto[112] та rigatoni carbonara[113], такими вишуканими, що ви просто заплачете.
– Нізащо. Серйозно. Ми не йдемо.
О святий Ісусе, схоже, що він фліртує. Це огидніше за огиду.
– Maritozzi[114] зі збитими вершками та зацукрованою помаранчевою шкіркою. Tiramisu з додаванням найвишуканішого Marsala…
– Що ж, я хочу піти, Алвіно, – каже моя мама, розгладжуючи спідницю та соваючись на своєму кріслі. – Я таки справді зголодніла. Тож це саме те, що треба. – Вона хапає свою сумочку, готова йти. – Дякую, Доменіко. Це було б чудово.
Доменіко спантеличено зиркає на мене. Я просто чую його думки: «Алвіна? Це ж не твоє ім’я, хіба ні? Це та дівчина, яку ми закопали».
Я відкашлююся.
– А як же Ерні? Він спить. Він не може піти.
Хух. Це відвернуло їхню увагу. Але чи надовго? Я мов на голках.
Ерні спить у ліжечку. Ледь чутно посопує. Я дивлюся, як тріпотять його повіки. Він насолоджується сном про повні молока груди (чи про що там немовлята бачать сни. Він хлопчик, тож, напевно, все-таки груди).
Мама нахиляється та підтягує його ковдру, підтикає її під підборіддя.
– Що це за ресторан, Доменіко? Туди можна з дитиною?
Доменіко дивиться вниз, на Ернесто, потім угору, на Ріккардо і Джузеппе. Вони знову повирубалися на канапі. Вони більше схожі на тварин, ніж на людей. Як леви, багато сплять.
– Non si preoccupi[115], signora, – говорить Доменіко, ледь помітно вклоняючись. – Мої люди з радістю потурбуються про вашого онука. Ви зможете як слід відпочити й насолодитися вечором, не обтяжені цими обов’язками.
– Stronzi, – гаркає Доменіко. Гангстери прокидаються. – Стежте за дитиною.
Ці люди? Ні. Він, либонь, жартує.
– Ой, – каже моя мама. – Ви впевнені?
– Так, – приєднуюсь я. – Ти впевнений?
Ріккардо встає й дивиться на дитину так, ніби навіть до пуття не розуміє, що воно таке. Джузеппе встає, чухає дупу й, насупившись, дивиться на Доменіко.
– Ну звісно ж, – говорить Доменіко. – Мевіс, вам нічого боятися. А зараз, будь ласка, даруйте, мені треба вдягтися…
Я йду за ним до спальні.
– Що там з Динамітом? – кажу я.
– Domani[116]. Завтра. Un po di pazienza[117].
Він зачиняє двері перед моїм носом.
Доменіко виходить зі спальні. Я зиркаю на нього, потім придивляюся пильніше. Це точно той самий хлопець? Холоднокровний убивця? Тупорилий гангстер? Я намагаюся
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Погана», після закриття браузера.