Читати книгу - "До ніг твоїх я небо простелю…"

— Оце і все, що від мене вимагається? — була приємно здивована.

Вона не тямилася від щастя. Такий бажаний недосяжний чоловік сидів у кількох кроках від неї. Сьогодні він був лагідним, ввічливим, галантним.

— Не все, — легко усміхаючись, попередив. — За межі цих стін не повинно вилетіти жодне почуте вами слово. Це головна умова.

— Я зрозуміла, — серйозно відповіла. — Можете на мене покластися.

— Чудово, — зрадів Марат. — Тоді призначаємо дату зустрічі з іноземними замовниками. Між ними також може бути людина, яка розуміє нашу мову. Тому інформацію передавати тільки через електронні повідомлення на планшет або комп’ютер. Щоб ніхто нічого не запідозрив.

— Ясно, — ствердно кивнула головою.

«Головне зараз — показати йому свою відданість. Завоювати увагу. Познайомитися ближче. Сподобатися» — подумала.

Щодалі, то сильніше відчувала, симпатію, що породжувала нестримну пристрасть…

На переговорах Марат представив Кіру, як одного з команди архітекторів, які у випадку підписання контракту працюватимуть над проектом забудови. Перед кожним з учасників були відкриті ноутбуки із зображенням проблемної ділянки та кресленням споруди, яку японці бажали звести.

— Чому ви вибрали таку проблемну ділянку? — поцікавився Рахімов. — Хіба не можна було знайти кращу? Тоді будівництво не вимагало б таких затрат.

Гості поспілкувались між собою, оскільки не всі володіли англійською.

— Дешева оренда, — пояснив старший. — Ми прорахували, що вигідніше один раз вкласти кошти у дорогий проект і забудову, аніж потім десятки років платити фантастичні гроші за землю.

На екрані Маратового монітора блимнуло повідомлення від Кіри.

«Насправді причина не тільки в цьому. Ділянка для них якось стратегічно вигідно розташована. Але не говорять, як саме».

«Отже, вони серйозно зацікавлені саме в цьому клаптику землі, — подумав Рахімов. — Тому заплатять серйозні кошти, аби тільки звести свій завод. Це добре. Контракт вимальовується реально дорогий…»

— Нам потрібен деякий час, щоб детально дослідити ґрунти на місці майбутньої забудови, — повідомив Марат. — Якщо вас це влаштовує, обговоримо ціну передпроектних робіт. Як тільки все буде готово, проведемо ще одну зустріч.

На тому й погодилися.

Марат був задоволений ходом переговорів. Кіра відігравала ключову роль. Вона була його вухами й очима. Інформація, отримана нею, надважлива для компанії. Адже вже на початковій стадії переговорів практично формувалася ціна проекту й самого будівництва.

На наступній зустрічі Рахімов повідомив, що може взятися за роботу над проектуванням і забудовою, якщо вони зійдуться у ціні.

Як виявилося, грошей замовники не шкодували. Відразу погодилися на запропоновану суму.

«Їх лякає ваша самовпевненість. Вони планують знайти юриста в Україні, який захищатиме їхні права у суді, на випадок, якщо залишаться незадоволеними виконаною роботою», — блимнув дрібний текст на екрані Маратового планшета.

— Ми щасливі, що співпрацюватимемо саме з вашою компанією, — звернувся старший японської групи до Рахімова. — Надалі плануємо зводити ще кілька таких заводів в інших країнах Європи. Якщо все пройде успішно — з радістю підпишемо контракти на проектування й будівництво аналогічних будівель саме з вами, — якось неприродно усміхнувся й поклонився.

Марат подав руку на знак згоди.

Після переговорів зібрав закриту нараду.

— Вони планують знайти грамотного юриста, про всяк випадок. Їх можна зрозуміти, адже працюють на нашій території. Чужа країна, чужі закони. Проте я теж хочу бути впевненим, що, викладаючись на повну, завтра не постраждаю, — насторожено повідомив. — Це великий ризик. Тому проведи розвідку, кого виберуть. Зв’яжися з цією людиною і зроби так, щоб співпрацював з нами, — звернувся до Яніна. — Я не маю на меті підставляти партнерів. Прагну лише уникнути зайвих ризиків. Тільки й всього. І ще… Необхідно полетіти у Японію, наживо подивитись на той завод. Перед тим, як укладати контракт, хочу мати уяву, що будуватиму. Кіра полетить зі мною. Зайві вуха мені й там не завадять.

Від почутого дівчина ледь не втратила свідомість. Щастя саме пливло у її руки. Виявляється, треба лише набратися терпіння…

— Ти надовго? — обіймала чоловіка Лія, проводжаючи в дорогу.

— Ні, трояндочко моя, — поцілував на прощання. — Подивимось — і назад. Не встигнеш навіть засумувати.

— Я вже сумую, — важко усміхнулася.

— Якби не літак… — прошепотів на вухо дружині, — я б розвіяв твій сум.

— Нехай Бог береже тебе, — погладила й обняла.

— Я наче вперше їду у відрядження, — не витримав Марат. — Чому ти така стривожена?

— Так то ж Японія, Бог зна де знаходиться, — пояснила.

— Зрозуміло, — зітхнув Рахімов. — Коли летів у Нью-Йорк, то значно ближче було, — зіронізував.

— Не знаю, — задумалась. — Там люди на наших схожі, а ці…

— Люди всюди однакові, — узяв кохане обличчя у свої долоні. — Я рахуватиму хвилини до тої миті, коли знову зможу обняти тебе, — поцілував і сів у машину.

У Японії Марат з групою архітекторів провели кілька днів. Вивчили місцевий завод до дрібниць. Виявляється, архітектура у ньому не складна, але є багато спеціальних нюансів, які треба врахувати при будівництві.

Оселилися у дорогому престижному готелі. Кіра зайняла номер поряд з Маратовим. Вона сама його вибрала.

День за днем стікав, а Рахімов не подавав вигляду, що серйозно зацікавлений нею. Все тільки й розмов, що про роботу. Сьогодні — остання ніч. Завтра вони повернуться в Україну.

Що робити? Розчарована вийшла на балкон. Обперлася на парапет, задивилась на вечірнє небо.

Раптом помітила Марата, який так само стояв на сусідньому балконі й милувався нічним містом, що потопало у мерехкотливих вогниках.

— Ще не спите? — нерішуче запитала.

— Не йде сон, — усміхнувся у відповідь.

— Тут гарно, правда?

— Вдома краще, — якось сумно, але тепло відповів.

Вперше наважилася глянути йому прямо в очі.

Він не відвів погляду. Це тривало кілька секунд.

Кірі здалося, що красномовнішого заклику провести разом ніч годі й сподіватися. Миттю переодягнулася у вечірній халат на голе