Читати книгу - "Роза Вітрів"

Час від часу дивилася на себе у дзеркало, коли воно траплялося на моєму шляху. «Який ти милий прах, Роз-ко»,— казала собі. Виснажена, із чітко витесаними лініями обличчя, з контрастними впадинами, синцями. Брудна і одягнена абияк, головне — щоби сухо і тепло. На спині наплічник зі стрічками. На руках кольорові браслетки. На себе не схожа. Смішна така, недорікувата, забита. Відрижка бухгалтерських прорахунків Вищої Сили.

Коли вдавалося тривожно заснути, то снилося мені багато чого. І це багато чого раз по раз доводило саме постлогічну природу мого існування. Мені здавалося, що замало, замало місця у цьому тут-і-зараз, занадто тугий прохід і смердючий вихід у світ світла лампочок з дурки.

Іноді хапала себе на тому, що починала втрачати здоровий ґлузд. Сама ж винна. Перекрила повітря усім своїм чакрам, підсушила себе як тараньку. Способом тютюнового копчення, живцем.

Всюди, де не їздила, робила замальовки подорожніх до замуленого блокнотика, який завше був зі мною під серцем під рукою.

Потім був дзвінок. Красивий голос, який ніяк не могла нікому приписати, не знала кому його здати в оренду.

— Я Роза не знаю хто це,— відказала я без пауз і п’явок, не уявляючи, де їх приклепати.

Голос назвався, розповів, що має власника. Голос мені розтовкмачив, що якийсь Центр сучасного мистецтва в рамках якоїсь там програми підтримки молодих обдарувань щемить від бажання виставити кілька моїх полотен. Безкоштовно, за чиєюсь там рекомендацією.

Я приїхала до Києва. Зі своїх замальовок бомжів й доочікуючих, бубличної геометрії почекальні, радянських чистилищ і гівнилищ зліпила сірозубий колаж = 2 плакати розміром 2х2. Як там? (схвильовано)

Плакати

Плакати

Плакати

Ревіти

Кричати

Вмирати.

Оце все я назвала «Я-сім-я». Хотіла вимучити щось типу «В кінці смерті світло», та мене звинуватили у чорно-ротстві на повабу світобудови. Хай вам грець.

Роза Вітрів

«Я-сім-я — Ти-ж-день»

Колаж, 2х2м., пап. олів., сопл., сльоз., алк., бр. з-під нігтів, кр., губн. пом.

20** р.

Це була вже зима. Я була у чорній сукні. Оголені беззахисні довгі руки з щемливо невинними венами, руки, що теліпалися без діла, хіба як таким вважати сигарети й келишки. У декольте ніжно-сумно світили схудлі груди. Трохи вище — випнуті котячі вилиці. Підведені чорним-чор-ним очі. Занехаяне волосся зібране під індійську хустку. Понята Єгови.

Виглядала Єжи. Не виглядала Єжи. Чекала і не чекала. Боялася і тремтіла. Кохала і ненавиділа.

Він не прийшов.

А я навіть не плакала. Чого плакати? Плакати_пла-кати_плакати, якщо з точки зору Абсолюту — це нічого не важить. Якщо тобі срати на себе, якщо Абсолюту сра-ти на тебе. Якщо всім довкола так само. Невже плакати? (Схвильовано).

Я втекла по-англійськи, не прощаючись, не даючи інтерв’ю.

Подалася зимувати до Одеси.

Затим із новою двадцять третьою весною прокинулася серед рейок і холоду, бруду і смороду. Знайомилася із пенсіонерами, перебріхувалася у тамбурах із юними циганками, пригощала їх сигаретами. «Ох, дєвка-дєвка» — прицмокували вони язиками на мою долю, але зі своїми ворожбами не лізли.

На черговій провінційній станції я зайшла до привокзальної перукарні. До мене з сусідньої кімнати вийшла дівчина з кротячими очима у синьому пропаленому фартусі. Перукарка. У кишенях ножиці й защіпки для волосся.

— Зроби так, щоби розчісуватися не треба...— угніздилася в її тверде крісло.

Від дівчини безбожно тхнуло згірклим потом і перегаром. Вона незворушно водила щелепами, видно, ще дожовувала свій обід. Тремтяча зубаста машинка у її руках зібрала майже все з моєї голови.

На дворі ледь не знесло — божественна кундаліні струмила мною, сходячи із вечірнім вітром. Такого вітру ще не було в моєму житті. Гострого. Бездушно-пестливого. Ледь не закричала.

— Вип’єш зі мною? — за півгодини повернулася до цирульні, тримаючи в руках пузир із вином.— В цьому світі щось нове з’явилося. Я це щойно відчула.

— Ти шолі родила?

Я засміялася від душі. Вперше за стільки часу:

— Як тебе звуть?

— Рима,— каже перукарка.

— А мене Зоря,— і далі сміюся.

Ціле літо я прожила у горах з такими самими відірваними від грубої мазутної цицьки системи безбатченками й безхлібниками. Мене, лису Зорю, ніхто не чіпав, ніхто нічого не розпитував. Прийняли у свою мовчазну сім’ю, де ніхто не має ані імені, ані долі.

Весь сезон ми збирали чорницю, яку здавали перекупникам. Потім пішли гриби. На виручені кошти купували собі каші й консерви, так і жили.

Коли перші морози дали під дупу й примусили забиратися