Читати книгу - "Сповідь суперниці"

— Іду пам’ятаєш, убивцю?

Змах ножа — і я бачу, як неприродно відкинулася голова нормана й темна кров бризнула на мене з рани на його шиї.

Я закричала.

А потім… Мене відштовхнули. Брязкіт заліза, запах крові, крики, миготіння тіл у тумані. Хтось упав з греблі у воду. А з мороку, з пітьми фенів чулися крики, зблискували вогні. Бійня, трупи, хтось побіг, і мене знову штовхнули.

Старий Цедрік перехопив мене впоперек і потяг назад у вежу. Я й не знала, наскільки дужий старий рів.

— Побудьте тут, пані.

Він майже кинув мене на підлогу та метнувся назад, у гущу сутички на дамбі.

Я підхопилася. Мене трусило. Треба було це зупинити. Як? Я не знала. Хотіла вискочити, але Труда затримала мене.

— Не втручайтеся, леді Гіто. Чоловіки знають, що роблять. Так було завжди. На йоль і за старих часів приносили жертви.

Я навіть розгледіла в півмороку її урочисту посмішку.

— Ти не розумієш! — кричала я. — Це безбожно.

— Усе я розумію. І молодець Утред, помстився за свою дівчину.

Зовні гул посилювався. І звідусіль, зусібіч долітав старий саксонський клич:

— Білий дракон! Білий дракон за стару Англію!

Згори гвинтовими сходами спускалася Ейвота. У руці — запалений смолоскип, а вигляд урочистий, ніби в язичницької жриці. І вона посміхалася.

— Фени піднялися!

На Різдво в монастирі Святої Хільди завжди бувало весело. Стіни прикрашали гілками омели, вічнозеленого гостролисту з червоними ягодами. Приходили діти, співали різдвяні кероли,[28] а черниці готували для них постановку мікралів.[29] Потім були маски й починалося Різдво — свято, коли весь світ тріумфує і люди чекають змін на краще, вибудовують плани, ворожать. І, звісно, веселяться.

Я ж сиділа біля вогню в старій вежі Херварда, дивилася, як пробігають язички полум’я по святечному поліну, відчувала голод, тугу… й страх. Усе моє життя, так дбайливо визначене батьками, спокійне існування в обителі — все зникло за єдину мить, коли я вийшла з монастиря, зробила крок у туман і пітьму зимової ночі.

У сімнадцять багато хто мріє про зміни. Але в моєму житті все змінилося так круто, що єдине, чого я тепер прагла, — знову опинитися під захистом стін обителі. Адже я любила книги, любила розмірений устрій монастиря, впевненість, що в мене, слабкої жінки, завжди буде стіл і дах, і турбота сестер-бенедиктинок. Я так виразно бачила досі власний життєвий шлях: я стану вченою, мудрою і поважаною черницею, молитимуся за грішників, лікуватиму хворих, вивчатиму справи монастирського господарства. І стану колись ігуменею. І ось тепер усе завалилося.

— Aléa jacta est[30] — часом повторювала я приречено.

Рів Цедрік питав, що означає ця фраза, але я мовчала. Розуміла, що доля моя вирішилася без мене, і була розгублена.

Після бійні біля вежі Херварда не могло бути й мови про повернення в монастир. Я і не встигала вже, та й була надто приголомшена тим, що сталося. А потім настало світле Різдво й мене охопила туга. Я не могла повернутися до колишнього життєвого устрою, оскільки розуміла, що за мого повернення в обитель навряд чи обійдеться різками чи сидінням у карцері. Часом я думала про Отилію, не знала, як вона пояснила сестрам моє зникнення й у що це для неї вилилося. І ще я розуміла, що звістка про заколот уже дійшла до обителі й усі думають, що я приєдналася до повсталих. Тому, коли б зібралася повернутись, мене миттю відіслали б до опікуна, абата Ансельми. А про це мені й подумати було страшно. Ось і виходило — жереб кинуто.

Після радості перемоги над людьми Уло моїх селян теж охопила розгубленість. У нас було дванадцять днів Божого перемир’я, але всі розуміли, що по тому знову проллється кров. Адже із-за фенів уже дійшла звістка, що абат Ансельм послав загони в наш край. Вони поки що не переходять у наступ, але займають усі сусідні містечка та фортеці, підкуповують провідників серед місцевих жителів. Цедрік, щоправда, приндився, казав, що фени завжди слугували надійним захистом для саксів. Але від останнього заколоту минуло чимало часу й стежки на болотах стали відомі також норманам. Тому ми розуміли, що рано чи пізно люди Ансельма нападуть на Тауер Вейк.

Мені було страшно. Але водночас я розуміла, що абат був не правий, прирікаючи людей на голод і тим самим наче підштовхуючи до заколоту. А за ці кілька днів я дізналася, у яких злиднях жили мої селяни. Ми їли тільки в’юнів, а коли похолоднішало й болота замерзли, навіть їх не стало. Цибуля, сира вода, та ще коржі з грубого борошна — ось усе, чим ми могли побенкетувати на це Різдво. Щодня я прокидалася під скреготіння кам’яного товкача, яким стара Труда товкла в ступі жменю борошна. І це були єдині звуки серед тиші холодних фенів, якщо не рахувати віддалених ударів молота в кузні — мій коваль Абба кував зброю для повсталих.

Повертаючись після обходу околиць, старий рів ставав балакучим. Він починав обговорювати наше становище, намагався навіть шукати виправдання діям саксів. За його словами, не трапилося нічого особливого. Селяни захистили свою молоду пані від домагань хтивого мерзотника — ось і все. Та за це сам опікун дівчини повинен їх нагородити!

Я втрачала терпіння. Воістину, наївність цих людей приголомшувала! І якось я не витримала:

— Я поїду до шерифа Едгара, — сказала я, і мені навіть полегшало.

Усі навколо пожвавішали. Утред миттю зібрався в дорогу.

— Повернуся за два дні.

Він усміхався.