Читати книгу - "Нескінченна історія"

Однак навіть найдовша і найтемніша ніч рано чи пізно закінчується. І коли на обрії раптом замріло бліде вранішнє світло, вони побачили вдалині, якраз на лінії обрію, Вежу Зі Слонової Кості.

Тут нам доведеться трохи відхилитися від нашої розпо­віді, щоби пояснити, в чому полягає особливість фантазій­ної географи. Країни і моря, гори і ріки розташовані там зовсім інакше, ніж у Світі людей, і намалювати карту Фан-

тазії було б неможливо, бо ніхто не зміг би твердо сказати, які країни межують між собою. Навіть захід і схід, північ і південь там непостійні: все залежить від того, де перебува­єш, а літо і зима, день і ніч у різних місцях чергуються по- різному. Зі спекотної розжареної пустелі, наприклад, подо­рожній може відразу потрапити на засніжені арктичні про­стори. У Фантазії немає відстаней, які можна виміряти, тому слова «близько» і «далеко» набувають там зовсім ін­шого значення, аніж те, до якого звикли ми. Усе залежить від настрою і бажання того, хто вирушає в дорогу. Оскільки Фантазія не має меж і не знає кордонів, її серединою можна вважати будь-яку точку - залежно від того, хто туди йде. І там, у самому осерді Фантазії, стоїть Вежа Зі Слонової Кос­ті.

Атрею страшенно здивувався, коли раптом зрозумів, що летить у піднебессі верхи на щастедраконі, бо ніяк не міг згадати, як він тут опинився. Останнє, що він пам’ятав, було те, як щастедракон підхопив його і метнувся вгору. Атрею стало холодно, він загорнувся у плащ, який тріпотів на вітрі, - і раптом помітив, що його плащ геть посірів. Тоді він побачив, що його шкіра і волосся також втратили колір. А коли зовсім розвидніло, зауважив, що й Фухур надзви­чайно змінився. Щастедракон став тепер схожим на сіру смугу туману і здавався настільки ж примарним. Та воно й не дивно, адже вони побували на самісінькому краю Ніщо.

- Атрею, мій маленький пане, - тихо заговорив до ньо­го щастедракон, - скажи мені, чи твоя рана дуже болить?

- Ні, - відповів Атрею, - я не відчуваю жодного болю.

- Тебе лихоманить?

- Ні, здається, ні. Чому ти питаєш?

- Я відчуваю, як ти тремтиш, - відповів Фухур. - А що може змусити Атрею тремтіти?

Атрею трохи помовчав і тільки згодом відповів:

- Незабаром ми будемо на місці. І тоді мені доведеться сказати Дитинній Царівні, що рятунку нема. З усього, що мені довелося зробити, це, здається, найтяжче.

- Так, - сказав Фухур ще тихіше, - це правда.

Вони мовчки полетіли далі - до Вежі Зі Слонової

Кості.

Ще за якийсь час щастедракон запитав:

- Ти її коли-небудь бачив?

- Кого?

- Дитинну Царівну, чи, точніше, Золотооку Повелите­льку Бажань, - бо саме так до неї треба звертатися в розмові

- Ні, я ніколи її не бачив.

- А я бачив. Дуже давно. Твій прадід тоді був іще зо­всім маленьким хлопчиком. А я був юним щастедраконом. Усі мене звали Стриб-Скоком, і в голові мені були самі ли­ше дурні витівки. Якось мені заманулося зняти з неба Мі­сяць. Великий і круглий, він сяяв високо вгорі, і його недо­сяжність мене страшенно роз’юшила* (* розлютила). Кажу ж тобі, я був легкодухим телепнем. Я піднявся як тільки міг високо - і лише тоді зрозумів, який з мене бевзь. Тоді я, так би мови­ти, і в прямому, і в переносному значенні, упав з неба на землю. Падаючи, я пролітав біля Вежі. Пелюстки Павіль­йону Магнолії були у ту ніч розкриті, і в серцевині квітки сиділа Дитинна Царівна. Вона подивилася на мене, це був тільки один короткий погляд, один-єдиний, але... Не знаю, як тобі це пояснити, та після тієї ночі я страшенно змінив­ся, став цілком іншим, ніж був до того.

- А як вона виглядає?

- Як маленька дівчинка. Але вона старша від най- древніших створінь Фантазії. Правильніше було б сказати, в неї немає віку.

- Але ж зараз вона смертельно хвора, - сказав Атрею. - Як ти гадаєш, якими словами краще обережно підготувати її до того, що жодної надії не залишилося?

Фухур похитав головою.

- Та де там! Вона відразу помітить усяку фальш і на­віть найменшу нещирість. Ти мусиш сказати їй звичайну правду.

- Наміть якщо вона від цього вмре? - запитав Атрею.

- Не думаю, що це станеться, - мовив Фухур.

- Я знаю, ти щастедракон, значить, ти правий.

І вони знову якийсь час летіли мовчки. Цього разу три­валу мовчанку перервав Атрею.

- Я маю іще одне запитання.

- Питай!

- Хто вона?

- Що ти маєш на увазі?

- Сяйво має владу над усіма мешканцями Фантазії, незалежно від того, чи вони створіння Світла, чи створіння Пітьми. І наді мною теж. Та все-таки Дитинна Царівна ні­коли не користає зі своєї влади. Її немовби взагалі нема, і все-таки вона присутня в усьому. Вона - така ж, як і ми?

- Ні, - сказав Фухур, - вона не така, як ми. Вона не є створінням Фантазії. Усі ми існуємо тільки тому, що існує Дитинна Царівна. Але її природа - цілком інша.

- Що ж, тоді вона... - Атрею збентежився, не наважу­ючись поставити своє питання. - Невже вона така ж, як людські діти?

- Ні, - відповів Фухур, - вона не зі Світу людських ді­тей.

- Тоді хто вона? - не вгавав Атрею.

Фухур відповів не відразу.

- Ніхто у Фантазії цього не знає, ніхто у Фантазії не може цього знати. Це найпотаємніша з таємниць нашого Світу. Я чув, як один із мудреців казав, що той, хто збагне цю таїну до кінця, сам задме свічку свого життя. Не знаю, щоправда, який саме зміст вкладав він у ці слова. Більше мені нічого тобі сказати.

- А тепер згасне свічка її життя і свічка життя всіх нас, хоч нам і не відкрилася її таємниця.

Фухур промовчав, але на його лев’ячій морді промай­нула легка усмішка, так ніби він хотів заперечити: цього не буде.

Після цього вони більше не розмовляли.

За кілька хвилин вони вже ширяли понад Лабіринтом, який широкою смугою оточував Вежу Зі Слонової Кості, - над квітучою рівниною, вкритою складним переплетенням доріжок і стежин, котрі відокремлювали одну від одної клумби і галявини. Те, що вони побачили, вжахнуло їх: на­віть сюди вже проникло Ніщо.

Щоправда, наразі воно захопило лише невеликі ділян­ки Лабіринту, проте яскраві клумби і кущі, які квітували поблизу, повсихали і заниділи. Тоненькі деревця пнулися своїми кривуватими голими гілками до