Читати книгу - "Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями]"

руки та господині дому, гроші йому розходилися. Після його смерті нічого не зосталося, і ми самі мали труднощі з утриманням. Через рік ми отримали певну фінансову допомогу з «Galicji», що дозволило Вільгельмові закінчити навчання. Я вийшла заміж, а Кубусь [Якуб, молодший син Ізидора. — Є.Ф.] перервав навчання після смерті батька та пішов практикантом до «Galicji», де працював за мізерну платню в 100 злотих. Отож, не було й мови, щоб ми могли й далі допомагати Брунові, що, звісно, стало для нього величезним тягарем».

Кубусь (Якуб) Шульц у родинному помешканні у Львові, бл. 1930. На стіні — графіка Шульца з Ідолопоклонної книги і рисунок — втрачений автопортрет митця

Доки був живий, Ізидор вважав за необхідне надавати постійну матеріальну допомогу своєму братові, такому безпорадному в житті й приреченому без подібної підтримки на постійні нестатки. Він цінував його талант маляра-рисувальника, а наприкінці свого життя також визнав його письменницький талант — хоча не розумів братового письменства, — коли літературна критика, а ще раніше захоплений відгук Налковської визнали за його літературними творами високий ранг таланту. Львівське помешкання Ізидора Шульца було обвішане образами й рисунками Бруно. Там були олійні портрети Ізидора — в профіль — і його дружини, а також Якуба й Елли у віці 11–12 років, повнофігурні композиції сидячи, окрім того, великий портрет Елли, тоді п'ятнадцятирічної, в голубій сукні з трояндою. А ще там зберігався великий олійний образ формату приблизно 100x120 см, виконаний у різних відтінках червені, «Прибуття Месії», подібний за тематикою й композицією до начерків, наявних у Другій осені. Подібні розміри мав образ (акварель чи пастель), на якому була зображена молода жінка в старосвітській блакитній сукні, яка піднімалася палацовими сходами у супроводі старшої дами. Біля підніжжя тих сходів єврей у халаті з книгою в руках схилявся в низькому поклоні. Був також невеликий олійний образ «Божевільня», виконаний у червоно-пурпуровій тональності, з постатями, подібними до тих, які сидять за столом на рисунку, репродукованому в Регіонах великої єресі. В «Божевільні» ці постаті вихиляють крізь вікна будинку свої цибулясті голови. Окрім того, у львівському помешканні зберігався серед іншого рисунок-пам'ятка: твір шестилітнього Бруня, виконаний на пожовклому папері. Під старим деревом із товстим стовбуром, либонь під вербою, сидить згорблений старець із дуже довгою бородою. Рисунок той мав назву, яку дав йому кількарічний автор: «Господь Бог». Окрім цих образів, були ще численні гравюри з Ідолопоклонної Книги та окремо — вся Книга в теці.

«Обов'язком» стрийка Бруно, як згадував його небіж Якуб, під час гостювання у брата у Львові було малювати портрети дітей, з якими він перебував у ближчих стосунках, аніж із дорослими, оскільки міг фантазувати, а малі слухачі й співрозмовники краще його розуміли. Він часто снував казкові оповіді про пригоди на безлюдному острові. Ці контакти дітей Ізидора зі стриєм траплялися майже винятково у Львові. У Дрогобичі львівські родичі побували заледве пару разів, у тому числі, на похороні Генрієти, матері Бруно та Ізидора. Ізидор, попри всю свою прив'язаність до родини, відчуття своїх зобов'язань перед нею, вважав, що атмосфера дрогобицького дому є «нездоровою» і для дітей невідповідною. Несамовитий світ дядечкових фантазій, нервово хвора сестра Ганя, ба навіть переповнена добротою бабуня Генрієта, яка годувала домашніх мишей сиром, бо не могла їх убивати, а не хотіла, щоб ті з голоду виїдали їй запаси в коморі, — увесь той замінований хворою тишею дім не здавався Ізидорові місцем, яке б мали відвідувати його діти.

Елла Шульц, небога Бруно, 1935

Бруно репрезентував світ фантазії, Ізидор — світ житейської практичності, хоча й він був особою, не позбавленою уяви, за всієї своєї солідності — в міру легковажним, далеким від стереотипу людини бізнесу. Проте старший брат був у родині тією інстанцією, до якої зверталися за порадою й допомогою в практичних справах при вирішенні важливих життєвих проблем. Трапилося так, що власне у цих справах Бруно спробував — у свій дуже особливий спосіб — стати порадником і вплинути на зміну рішення старшого брата. Ізидорова дочка вирішила було вийти заміж за чоловіка, якого покохала, але батько з якихось там конкретно обґрунтованих причин рішуче заперечував проти цього союзу. Бруно, довідавшись про це восени 1934 року, написав братові листа, щоб вплинути на його рішення. Його аргументи були суто «шульцівськими». Він повідомив Ізидорові, що відвідав цадика, який прибув до Дрогобича, і був ним прийнятий. Бруно звернувся до побожного мужа з проханням, щоб той навіщував йому майбутнє, яке чекає родину. І довідався, що він сам і його небожі не мають вдалої долі, натомість, коли мова зайшла про племінницю Еллу, цадик начебто спитав значущим тоном: «Хто це?» А дізнавшись, освідчив, що вона є «дитям щастя» — ein Glückskind, що було сказано чи то мовою їдиш, чи німецькою. Бруно так перейнявся цією доброю ворожбою, був настільки у ній певним, що переконував брата у своєму листі в безпідставності побоювань за дочку, позаяк він не мусить за неї журитися, оскільки нічого поганого їй не може загрожувати. Сумнівно, чи така аргументація переконала брата раціоналіста. Дочка незабаром таки вийшла заміж за свого обранця, але то було вже після наглої смерті батька. Це заміжжя допомогло дочці Ізидора врятуватися під час гітлерівської окупації. Так само, щаслива доля усміхнулася наймолодшому з дітей, Якубові, який у серпні 1939 року поїхав у відпустку до Франції, де його застав початок війни і де він зумів її пережити. Натомість, найстарший Вільгельм загинув, замучений в Освєнцимі. За рік до війни він одружився з Ельжбетою Ґодлевською у Варшаві. У 1939 році вони з дружиною втекли на підводі до Львова, звідки через неповний рік він повернувся, оселившись у тестів у селі Пшивузкі неподалік Соколова Підляського під фальшивим прізвищем і отримавши роботу ґмінного писаря. Водночас він діяв у підпіллі, переховував і розподіляв зброю. Побоюючись можливого арешту, Вільгельм у 1942 році перебрався з дружиною до Варшави, повіривши наступного року в провокаційну акцію, відому під назвою «Польський Готель», він зголосився на виїзд за кордон, «в рамках обміну» на німецьких військовополонених. Вони з дружиною вирушили потягом, який складався з пульманівських вагонів із усіма вигодами; разом із ним виїхав цілий транспорт польських євреїв, переважно інтелігенції вільних професій. У батьків Ельжбети збереглася листівка, вислана з дороги від Елі та Віллі (Вільгельма) Шульців. Ось її текст: «Мої Найдорожчі! Ми дуже задоволені виїздом. Тільки-но перетнули кордон. Лист вкинемо, найімовірніше,