Читати книгу - "Будинок з привидами"

здавалося — ось-ось лопнуть попруги і я впаду в канаву. Добре, що Шершень їхав попереду, кроків за десять від мене, і нічого не помічав. Та найбільше мені було шкода коня. Я відчував, що набиваю йому холку; здавалося, що від кожного мого стрибка сідло дряпає шкіру на спині у Каштана, натирає криваві рани.

Нарешті я піймав носками стремена і спробував підводитися. Стало краще. Коли Каштан викидав праву ікну, я намагався полегшити йому це і теж злегка підводився на стременах. Поступово мене перестало кидати, я вже підлітав плавкіше і почував, що починаю розуміти коня. Посміливішавши, я випростався, як справжній кіннотник.

«От би мене зараз побачила Галя, — подумав я. — Верхи та ще й з гвинтівкою! А що коли примчати зараз до неї в місто та й викликати її з хати? Вона вискочить з кімнати злякана, ще сонна, нічого не розуміючи, а я скажу, не злазячи з коня: «Даруй, що я тебе розбудив, Галю, але мене посилають у важливій секретній справі, куди — я не можу сказати, — і ось я вирішив з тобою попрощатися. Може, мене уб'ють, так ти нікому не розказуй, що я заїжджав до тебе, але запам'ятай, що я буду любити тебе до самої смерті!»

Скажу все це спокійно, не злазячи з коня, і простягну Галі через тин руку. Вона потисне її, все ще нічого не розуміючи. Можливо, вона попросить мене злізти, але я злазити не буду, а зразу ж поверну коня і помчу в пітьму не озираючися.

І, мабуть, Галя цілу ніч, до самого ранку, не засне, подушка її буде мокра від сліз, буде вона перекидатися, зітхати, плакатиме; в цю ніч вона дуже пошкодує, що дружила з Котькою…

А що коли справді гайнути в місто?

В цю мить Каштан спіткнувся, ноги мої вискочили з стремен, і я мало не перелетів через голову коня. «От би був номер!» — подумав я, намацуючи стремена і тримаючись за луку сідла. Разом з поштовхом розлетілися й мрії про Галю. Знову замигтіли в очах садки, в густій їх зелені біліли хати, де-не-де в маленьких квадратних віконцях світилися вже каганці, і підіймався над полями ще червоний місяць.

За околицею Шершень погнав Сірого галопом, Каштан теж рвонув навздогін, і мені здалося, що галопом їздити куди приємніше, ніж риссю. Неначе летиш кудись далеко-далеко, раз у раз провалюючись; кінь глухо б'є копитами в м'яку і ще теплу пилюгу на путівці, щось колотиться в нього всередині, тіло твоє майже не відчуває сідла, і пливуть, пливуть назустріч селянські поля з темними копами скошеного хліба.

Від'їхали верст з чотири од села і стали наздоганяти сільських дівчат у високо підв'язаних спідницях. Дівчата несли у вузликах їжу. Я розумів, що вони поспішають туди ж, куди й ми. Одна дівчина впізнала Шершня і, даючи йому дорогу, крикнула:

— Гей, дядьку Шершню! Стерегти нас їдете?

— Стерегти, дочко, аби сатана до бояр не затяг, — придержуючи коня, весело обізвався Шершень.

По всьому широкому й освітленому місяцем полю мигтіли полотняні дівчачі кофти.

Дівчата підбирали на руки скошену пшеницю, швидко підлітало в руках перевесло, і незабаром важкий темний сніп падав на стерню. Де-не-де дівчата поскладали готові снопи в полукіпки, неначе маленькі хатки повиростали за мить у полі. Весело йшла робота, покроплені росою колоски не висипали зерно, як удень; добре було крутити з такої ж вологої конюшини міцні перевесла.

Кілька дівчат, підбираючи пшеницю і зав'язуючи її в снопи, співали:

Ой зацвіла рожа край вікна,

Ой зацвіла рожа край вікна…

Ой мала я мужа,

Ой мала я мужа,

Ой мала я мужа

Пияка.

Як легко, вільно дихалося в цю ясну місячну ніч над Дністром! Повітря було чисте, запашне, воно давало людині таку силу, що здавалося — яку завгодно роботу міг би зробити за кілька хвилин. Глибоко вдихаючи пахощі чебрецю, полину, сухої м'яти, слухаючи, як десь далеко кричить деркач, я повільно об'їжджав межею радгоспне поле. Мабуть, курсанти давно сплять на своїх солом'яних матрацах. З другого боку Дністра долетів сюди дзвіночок візника-балагули. Хто це їде там, понад рікою, в таку пору? Може, поміщик який-небудь об'їжджав свої поля? Чи сонний піп відправляється сповідати вмираючого? Чи румунські жандарми везуть у Хотинську в'язницю нового арештанта?

Чути було навіть, як риплять колеса брички там, у кукурудзі, над Дністром.

Не бий мене, муже, не карай,

Не бий мене, муже, не карай,

Бо покину діти,

Бо покину дрібні,

А сама поїду

За Дунай.

Ой як я у човен сідала,

Ой як я у човен сідала,

Правою ручкою,

А білим платочком,

А білим платочком

Махала…

— співали дівчата тягучу, сумну пісню.

Каштан повільно переступав ногами і силкувався і. нити зубами траву. Я попустив повідки, і кінь зупинився, вирвав на межі кущик бур'яну, став жувати його; чути було, як дзвякають вудила, як скриплять, намагаючись звільнитися від заліза, кінські зуби.

Та ось Каштан форкнув, насторожився і несподівано заіржав. Через хвилинку на другому березі Дністра весело відгукнувся запряжений у бричку кінь, і його іржання заглушило на мить калатання дзвіночка.

— Агей-гей-ей! Василю! — долетіло до мене з другого кінця поля. Я впізнав голос Шершня і труснув повідками. Каштан зразу рвонув галопом. Я мчав навпростець через поле, де-не-де об'їжджаючи вже готові снопи. «А може там куркуль який-небудь снопи потяг і Шершень кличе мене на допомогу?» — подумав я і на всякий випадок розстебнув кобуру «зауера».

Але Шершень, стоячи біля коня, мирно розмовляв з високою дівчиною. Голова її була запнута білою хусткою.

Освітлене сяйвом місяця обличчя дівчини здалося мені надзвичайно вродливим.

— Злазь, вечеряти будемо! — наказав Шершень. — Це дочка моєї хазяйки, у неї харчі для нас припасені.

— Куди вечеряти? Ми ж поїли сьогодні в радгоспі, — сказав я.

— Давай, давай, — наполягав Шершень. — Коли то було? Годині о дев'ятій було. А зараз уже добрі дві години. Скоро світатиме.

Я сплигнув з коня, і Шершень вміло прив'язав йому повідок до йоги. Каштан і Сірий, подзвонюючи стременами, пішли пастися, а ми втрьох сіли під копою, прямо на колючу стерню.

Дівчина розв'язала вузлик і перш за все витягла звідти пахучу паляницю.

— Поріжте, дядьку, — попросила вона.

— Ого! — здивувався Шершень і підкинув на долоні паляницю. — Ще гаряча. Коли ж ви пекли, Наталко?

— Та ми не пекли. Гарбариха пекла і нам борг віддала, — обізвалася Наталка і, витягши з-під полотняної шматини широку миску, вилила в неї повен глечик кислого тремтливого молока.

По