Читати книгу - "Знак Єдинорога"

похитав головою, і хоча знав, що роблю дурницю, простягнув до неї руки, щоб обняти. Я хотів пригорнути її до себе, незважаючи на те, що хтось з нас двох не існував, не міг існувати, і коли крихітний проміжок, що розділяє нас, зникне, розповісти, що сталося або ще відбудеться…

Удар був несильним, але я спіткнувся і впав навзнак впоперек Грейсвандір. Мій посох відлетів на кілька кроків убік і валявся на траві. Ставши на коліна, я побачив, що її обличчя-волосся-очі стали безбарвними. вона повернула голову, шукаючи мене, її губи шепотіли беззвучні слова-примари. Я вклав Грейсвандір у піхви, піднявся. Її погляд пройшов крізь мене і зупинився. Її обличчя прояснилося, вона посміхнулася і ступнула вперед. Я відступив убік, повернувся і побачив, що вона біжить до підходячої людини, що він стискає її в обіймах, побачив мигцем його обличчя, сріблясту троянду на його одежі біля самої шиї, побачив, як щасливчик-привид схиляється до неї і цілує її. Людина, яку я ніколи не взнаю, срібну на тлі мовчання. І срібла…

Йду… Не оглядаюсь… Перетинаю бульвар…

Голос Рендома:

— Корвін, все в порядку?

— Так.

— Бачив щось цікаве?

— Потім, Рендом.

— Вибач.

І раптом — блискучі сходи перед палацом… Вгору по них, поворот направо… Тепер не квапся, потихеньку в сад… Квіти-примари хитаються на стеблинках навколо мене, кущі-примари осипані квітами, немов застиглий феєрверк. Всі — без барв. Накидано тільки саме головне, око розрізняє лише різну силу чистого сріблястого світіння. Тільки сутність. Можливо, Тир-на-Нгот — це особлива форма Відображення в реальному світі, керована нашою підсвідомістю, віддзеркалення нашої душі в небі в повну величину, може, навіть лікувальний засіб? Якщо все це шматочок душі, то я доповім вам, що незважаючи на все це срібло, ніч дуже темна… І тиха.

Іду… повз фонтани, лавочи, гаї, хитромудрі алькови в лабіринтах живоплотів… Проходжу по доріжках, піднімаюся по сходах, переходжу містки… Позаду залишаються кущі, дерева, рідко поставлені статуї, валуни, сонячний годинник, чи тут вони називають його місячним? Тримаючись правого боку, вперто йду вперед, незабаром переді мною з'являється північний фасад палацу. Тепер ліворуч, повз дворик з навислими над ним балконами, усюди примари — на балкончиках, за ними, всередині…

Обходжу палац навколо, просто щоб побачити будівлю ззаду. В істинному Амбері при звичайному місячному світлі він прекрасний.

Ще кілька стоячих фігур, вони розмовляють… Все нерухоме, крім мене.

І тут я відчуваю, що мене тягне направо. Я піднімаюся: безкоштовним відчуттям нехтувати не варто.

До високого живоплоту, всередині якого невелика галявина. Якщо вона ще не заросла…

Давним-давно тут було…

На галявині дві фігури в обіймах один одного. Я було відвертаюся, але тут вони розтискають руки. Не моя справа, але… Дейдра… одна з них Дейдра. Ще до того, як вони повертаються, я знаю, хто з нею. Як жорстоко жартують сили, які панують над цим сріблом, цим мовчанням, цими сценами… Назад, назад, геть від цієї огорожі… Повертаюся, спотикаюся, падаю, знову встаю… швидше тікати звідси…

Голос Рендома:

— Корвін, все в порядку?

— Потім, чорт візьми, потім!

— Корвін, скоро світанок. Я хотів тобі нагадати.

— Вважай, що нагадав!

Швидше звідси, скоріше… Час в Тир-на-Нготі — теж сон. Невелика розрада, але все ж краще, ніж нічого. Швидше геть, скоріше. Швидше…

До палацу. Яскрава архітектура розуму або душі, зараз більш чітка, ніж в дійсності. Судити про досконалість безглуздо, але я добіг до палацу. Я повинен знати, що там, усередині… Мабуть, там моя мета, бо мене нездоланно тягне туди. Цього разу я не зупинився, щоб знову підняти посох, що впав в виблискуючу траву. Я знаю, що я повинен йти, що я повинен робити. тепер це очевидно, хоча логіка, якою я зваблений — це не логіка свідомого розуму.

Швидше, вгору по щаблях, до заднього порталу… Біль знову вп'ялася мені в бік. Швидше… Через поріг, у палац…

Туди, де немає сяйва зірок і місячного світла… Світло йде нізвідки, воно ніби безцільно плаває з місця на місце, іноді зливаючись в озерця. Там, де його немає, тіні абсолютно чорні, і завішують великі шматки кімнат, коридорів, ніші і сходи.

Між тінями, крізь тіні… Тепер я майже біжу… Одноколірність мого будинку…

Погане передчуття наздоганяє мене… Чорні плями тепер здаються дірами в цій дійсності… Я побоююся підходити до них занадто близько… Боюся провалитися в них і загубитися…

Поворот, коридор… нарешті… Входжу… Тронний зал… Гори темряви нагромаджені там, де мої очі повинні були побачити шлях, що веде до трону…

Хоча… якийсь рух…

Я йду вперед і праворуч від мене щось переміщається. Тьма… Переміщується і піднімається.

Коли я наближаюся до підніжжя трону, в полі мого зору з'являються чоботи, потім ноги в цих чоботях.

У мене в руках опиняється Грейсвандір, сам по собі знаходить шлях до світлої плями, знову починає зростати, обманюючи очі, змінюючи форму, починає сам по собі сяяти.

Я ставлю ліву ногу на щабель, спираюся лівою рукою об коліно. Біль в заживаючому боці тривожить, але її можна терпіти. Я чекаю, коли чорнота, порожнеча розсується немов завіса, і відкриє нові театральні ефекти, якими мене так щедро обсипала ця ніч.

І тьма йде в бік, відкриваючи долоню, руку, плече. Рука зроблена з блискучого металу, її поверхня — немов грань дорогоцінного каменю. Кисть і лікоть — вражаюче сплетіння срібних ниток, сколених іскрами. Долоня стилізована, ніби у скелета. Швейцарська іграшка, механічне комаха, вона діє, вона смертоносна і по-своєму красива…

І тьма йде повністю, відкриваючи його…

Бенедикт стоїть біля трону в недбалої позі, злегка спираючись на нього лівою механічною рукою. Він нахиляється до трону, його губи ворушаться.

Тьму далі відносить в бік, і я бачу, хто сидить на троні.

Дара!

Вона повернулася вправо, вона посміхається, киває Бенедикту, її губи щось вимовляють. Я підходжу ближче і витягую Грейсвандір вперед до тих пір, поки його вістря не зупиняється на западині, трохи нижче грудей.

Повільно, дуже повільно, вона повертає голову і зустрічається зі мною поглядом. Вона оживає і на її обличчі з'являються кольори. Її губи знову ворушаться, і цього разу слова доходять до моїх вух.

— Хто ви і що тут робите?

— Ні, це моє питання. Відповідайте на нього, негайно!

— Я Дара. Дара Амберська, королева Амбера Дара. Я займаю цей трон по праву крові і сили. А хто ви такий?

— Корвін. Теж Амберський. Не ворушитися! Я питав, чому ви тут.

— Корвін помер багато століть тому. Я бачила його гробницю.

— Вона порожня.

— Ні, в ній покоїться тіло.

— Ваш родовід, швидко!

Вона скошує очі