Читати книгу - "Таємниця Кутузовського проспекту"

першого року… На стільці посеред його кабінетика сидів чоловік у шовковій сорочці якогось ніжно-кремового відтінку, штани на ньому були модні, широчезні, розкльошені, з срібною іскоркою, черевики, хоч і без шнурків, на босу ногу, але — лаковані, з тупим носком, я такі тільки в кіно бачив…

— Ось, — сказав Лібачов, — дивись на цього типа! Дивись і запам’ятовуй кожне його слово!

— Я не «тип», а дзержинець, — відповів арештант з досить помітним акцентом. — Мене в Чека особисто Фелікс Едмундович приймав…

— Один він? — спитав Лібачов. — Чи ще хтось з ним був?

— Були.

— Прізвища, звичайно, забув?

— А чому ви мені «тикаєте»? Навчіться дотримуватися чекістського кодексу.

Лібачов замислено повторив слова заарештованого, немовби оглядаючи їх, як дивину якусь, і карбовано повторив запитання, перейшовши на «ви».

— Прізвища пам’ятаю, — відповів заарештований. — Артузов там був, Уншліхт і, здається, Бєленький.

— Дуже добре, — кивнув Лібачов. — А Кедрова не було?

— З товаришем Кедровим я познайомився наступного дня… Я з ним працював до двадцять сьомого року.

— Я можу записати ваше показання в протокол?

— Це — можете.

Лібачов надряпав запитання й відповідь, дав підписати, промокнув здоровенним прес-пап’є й вів далі:

— А як ви ставилися до товариша Кедрова?

— Дивне запитання… Це мій учитель… Більшовик, у партії трохи не з початку віку, конспіратор, він мене в перше відрядження посилав.

— Коли?

— У двадцять другому.

— Куди?

— Ваше запитання є посяганням на державну таємницю… Запросіть моє командування в розвідці, якщо там вважатимуть за потрібне — дадуть відповідь… І поясніть: мене викликали у нагальній справі з Берна, викликали шифром тривоги, я залишив групу, щоб повторити тут дату початку війни, а мене — замість того щоб негайно почати роботу по переведенню групи на нові завдання — тримають у камері… Ви хоч доповіли Сталіну, що я тут? — Товаришу Берії, нарешті.

— Доповіли… Скажіть, у вас ніколи не було підозр щодо Кедрова?

— Та ви що, з глузду з’їхали!

— Підбирайте вирази!

— Війна ось-ось почнеться! Про що ви думаєте?!

— Ви стверджуєте, що війна почнеться «ось-ось»?

— Так!

— Кого з ким?

— Нацистів проти нас.

— Нацисти — це хто? Дружній нам рейх?

— Це він вам дружній, — вибухнув арештант. — Вам! А не мені!

— Що ж ви від інших чекістів відгороджуєтесь? Даремно, ми також дзержинці… Гаразд, це у вас нерви розходилися… Давайте запишемо ваші свідчення про те, що Кедров — справжній більшовик і що Німеччина нападе на нас найближчими днями… Якого числа, до речі?

— Двадцять першого.

Лібачов зареготав:

— Хто ж війни у будень починає? Справжні стратеги війну до святкових днів приурочують… Не відмовтесь підписати правильність відповідей?

— Цих — не відмовлюсь.

Лібачов знову промокнув бланк протоколу допиту своїм прес-пап’є і, підійшовши до заарештованого, схилився над ним гачком:

— Так от, «дзержинець» паршивий, Упшліхт і Артузов призналися в своїй троцькістській контрреволюційній диверсійно-шпигунській діяльності, і їх розстріляли! А «товариш» Кедров іде під трибунал за те, що, будучи старим агентом англійської розвідки, виконував завдання своїх хазяїв і сіяв панічні чутки про майбутній напад Німеччини на Радянський Союз! Ти був його людиною — сам признався, за язик не тягли. Отже, коли хочеш, щоб твоя сім’я не опинилася в сусідній камері, сідай і пиши власноручне признання: коли й де одержав вказівку Кедрова завербуватися до англійців, аби зруйнувати союз двох великих держав Європи.

— Ви що, збожеволіли?

Лібачов тоді подивився на мене так, що я на все життя запам’ятав:

— От як поводяться справжні вороги… Затям це… і примусь його говорити… Зараз… при мені…

У мене навіть голос сів: «Як?»

— А так, як тобі підказує революційна свідомість.

Я підійшов до арештанта й, тамуючи тремтіння в голосі, сказав:

— Наших товаришів мордують у буржуазних катівнях… Революція не мститься… Скажіть правду, і ми передамо вашу справу в наш пролетарський суд.

— Я сказав усю правду. Я ніколи ні до кого не вербувався. Кедров для мене був, є й залишиться більшовиком.

Лібачов обгриз усі нігті — й без того майже до м’яса обгризені — й сказав тихо:

— У зуби тільки не бий. Він на процесі з розквашеним ротом не потрібен. У нас тиждень строку, двадцять другого Кедрова трибунал судить, цей — співучасником піде, якщо не хоче свідком обвинувачення.

— Які у вас докази? — спитав арештант. — Докази які?

— Ну! — Лібачов прикрикнув на мене. — Слабий, чи що?! Чи — жалієш вражину? Ось на нього показання, — він тицьнув пальцем у папку, — дев’ять чоловік на нього показали як на шпигуна, продажну шкуру, за фунти працював, сволота! Щоб відняти у нас усе те, що дала революція!

І я, замружившись від страху, з усієї сили вдарив арештанта у вухо, і так ударив, що він, злетівши зі стільця, лишився лежати на підлозі…

— З графина хлюпни, — сказав Лібачов. — Зразу заворушиться.

Вилив я на нього воду тремтячими руками, арештант відкрив очі, подивився на мепе з невимовною тугою й жалістю, повільно підвівся, сів на свій стілець посеред кімнати й сказав:

— А я не вірив, що нацизм — заразливий… Ти ж гітлерівець, синку, справжнісінький гітлерівець.

Узагалі у сорок першому слово «гітлерівець» не вважалося за образу… У якійсь багатотиражці навіть надрукували «товариш Гітлер», здається, на заводі імені Сталіна… Але ж недавно ще ми «Професора Мамлока» дивилися, «Сім’ю Оппенгєйм», там фашистів ганьбили, тільки у сороковому ці фільми заборонили, але я все-таки образився і ще раз заїхав йому у вухо — ніякий я не гітлерівець, а молодий більшовик, учень великого Сталіна, страж завоювань революції…

І знову він упав, але не обм’як, був готовий до удару.

— Бийте, — сказав він. — Можете до смерті бити, нічого від мене не доб’єтеся, наклепи зводити не буду, гітлерівці погані.

Тут вискочив Лібачов з-за столу й став його штовхати чобітьми у пах, у живіт, у груди.

— Ну, чого ти?! — задишливо крикнув він мені. — Помагай! Що я кажу?!

Ніколи я не зможу описати, а вже тим більше пояснити, як і чому в мені збурилася невідома доти, але все-таки якась рідна тьма й забилося щось давно забуте, але — тепле…

Я не міг погамувати тремтіння, яке мене пройняло, наче лихоманка трясла; в очі наче піску насипали, вилиці звело, жах і шалене відчуття волі стали нероздільними, в мені з’явилася величезна сила, щось рисяче, тягуче, я аж замружився від того, що думка зникала, поступаючись місцем ознобному, некерованому інстинкту..; А потім мене охопило дивовижно-солодке відчуття вседозволеності влади — особливо коли і мій носок увійшов у м’який живіт арештанта, що корчився на підлозі…

…Замучившись, Лібачов подзвонив по телефону й дав команду, щоб привезли дружину арештанта: