read-books.club » Детективи » Таємниця Кутузовського проспекту 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємниця Кутузовського проспекту"

195
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Таємниця Кутузовського проспекту" автора Юліан Семенов. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 40 41 42 ... 90
Перейти на сторінку:
стояти, самі таку вибрали!»

Від образи запив, роботи стало менше, та й активний дуже зробився — щовечора йде на диспут якийсь там і лає нових буржуїв на всі заставки… А людям приємно, коли того, хто кмітливий, старанніший, а тому — багатший, матюком криють і вимагають у нього все нажите відібрати… Ясна річ, такому плескають у долоні та «ура» кричать… Мати моя слова боялась, у Росії всі дужче від смерті слова бояться, і недаремно, як виявилось… Хто вже там придумав петицію Леніну, не знаю, але батько одним з перших підписався, щоб неп скасували, кооператорів посадили в концтабори, з конфіскацією майна, аби тільки всі люди були рівні по заробітку і щоб ніхто не виділявся… З Москви приїхав комісар Забуров, попередив, що це є ухил, просив схаменутися, бо, мовляв, самим нам з розрухи не встати, голота; треба залучати капітал і голови ділових людей, хоч вони й гниди й кооператори, але все одно треба терпіти… Батько — нізащо! А тут ще Глікман організував товариство шевців, більшість роботяг до нього примкнула, бо він харчі давав і замовленнями забезпечував; батька, як матінка розповідала, аж трусило від люті, на всі пустився заставки, примкнув, казала мама, до групи, яка почала таємно друкувати прокламації проти буржуазного непу та кооперації, виступав на біржі праці, збирав безробітних, запалював їх словом ненависті до тих, хто ситий і одягнений. На базарі виступав перед тими, хто непманівські діжки тягав і з ранку хлібне вино пивком лакував, хоч і заборонено було алкоголь… І з цього приводу батько гнівався: «Ленін сам не п’є, тому не розуміє душі нашої людини, не дає завити горе вірьовочкою, а новий буржуй який хочеш фіньшампань дістане, аби був золотий червінець у кишені…»

Ну й докричався: спочатку з партії вичистили, а як образився та пішов на повний голос Леніна з Троцьким ганити за зраду великій ідеї, ото й нагрянули вночі люди в кожанках і повезли батька в ДПУ… Повернувся він через півроку, зношений украй, але — тихий… І сидів на розі колишніх Губернаторської вулиці й проїзду імператора Олександра Другого, перейменованих на вулицю Леніна та проїзд Зінов’єва, доти, поки Сталін прикрив неп і почав колективізацію… Ось тоді тато й розправив спину… В партії його відновили, доручили проревізувати глікмановський кооператив, він, звичайно, постарався й став після цього начальником міськкомунгоспу… Ну, звісно, ордер нам видали, зайняв батько три кімнати Глікмана у великій семикімнатній квартирі, жити б та жити, але, видно, дуже довго його образа гризла, серце дало себе знати. Однак — не здавався, пив, як пив: тоді йому звідусіль несли, навіть коли голод настав, як начальникові не догодити?! Від нього тепер усе залежить — дозволить чи не дозволить. Підлеглих у батька стало двісті чоловік, самих контролерів майже сімдесят душ, не те що раніше у кооператорів: три чоловіки в правлінні, ось тобі і вся бухгалтерія…

Словом, у тридцять четвертому помер батько, перепився, чесно кажучи… Через п’ять днів у нас з матінкою дві кімнати колишній батьків заступник відібрав, а мені вже тринадцять років було, тямив, що й до чого, жерти хотів без упину, а що мати могла дати, коли картки відмінили?!

Раніше, при картках, хоч щось обламувалось, а як відмінили їх, то для нашого рівня людей почався справжній голод, відтоді про картки й мріємо — як-не-як, а все-таки гарантія, що не вмреш з голоду… От і пішов я в шістнадцять років на завод, якраз у тридцять сьомому це було, тоді й пояснювали нам, чому з продуктами перебої, житла немає й черевики не можна купити… Хто правив країною? Промисловістю? Сільським господарством? Ось вони, перед вами, на лаві підсудних, дивіться: Розенгольц, Радек, Ягода, Дерібас, Ратайчак, Лівшиць, Пятаков… Усіх не перелічиш… Троцькісти як один, та й нація однакова… Правда, про націю пошепки говорили, натяками, бо на Мавзолеї поряд зі Сталіним стояв Лазар Мойсейович… Та, слава Богу, хоч один, а раніше — страшно й лічити! Троцький, Зінов’єв, Каменєв, Кон, Цеткін — а росіяни де?! Один Калінін?!

У тридцять дев’ятому мене призвали, провчили рік, дали габардинову гімнастерку и синє галіфе, повісили трикутник і направили в НКВС… До цього я справді гвинтиком був, що скажуть, те й повторював, як папуга, спробуй не повтори, країна притихла, лише на мітингах усі один перед одним викручувались, щоб ніхто не мовчав — кругова порука! Дали мені кімнату на Можайському шосе, вісімнадцять метрів, підлога паркетна, у ванній — газова колонка, гаряча вода цілий день, мийся — не хочу! Маму до себе привіз, до лікарні її прикріпив — і душі там усякі, і ліки, і синє світло від бронхіту, просто рай!

Перший допит я не один проводив, із старшим лейтенантом Лібачовим, — він нарешті підвів очі на Федорову, — так, так, з вашим головним слідчим, який на мене ногами тупотів: «Слинько, не можеш від американської шлюхи показання добути! В білих рукавичках вирішив працювати?! Це на фронті стріляти кінчили, а ми продовжуємо, поки всю погань не випалимо!» Ніколи не забуду перший допит, Зоє Олексіївно, помиратиму — не забуду… Я ж хлопчиськом ще був, всього лише двадцять років, нічого не тямив…

— Лєрмонтов у двадцять років був уже великим поетом, — заперечила Зоя Федорова і мерзлякувато зіщулилась, слухаючи сповідь свого ката.

— То він же геній був! Йому культура всього світу була відкрита, тому що французькою й англійською розмовляв як рідною мовою… А я? Що я знав у житті? Що мовчати треба — знав! Не висовуватись — також знав! Беззаперечно вірити тому, хто над тобою сидить, — втовкмачили! А хіба ви не схилялися перед Сталіним, як перед Богом?

Немовби чинячи опір самій собі, Федорова відповіла:

— Не те щоб схилялась, але принаймні…

— Ех, Зоє Олексіївно, Зоє Олексіївно! Навіщо собі брехати? Згадайте, як благали мене: «Дозвольте написати Йосифу Віссаріоновичу! Він не знає, що ви тут зі мною робите! Він негайно звільнить мене!» Хіба не було такого? Забули? Не сердьтесь, я ж вам не докоряю… Коли мене збиралися після смерті Сталіна виключати з партії, я також писав листи «дорогим товаришам», членам хрущовського Політбюро, ми споконвіку чолобитні несли вождям, лише вони можуть врятувати й зберегти… Не від Сталіна у нас це — від усієї гіркої історії нашої… Ну та гаразд, відступив я від теми… Я ж іще й не почав вискрібатися перед вами, я тільки підходжу до цього… Так от, викликав мене вночі Лібачов… Було це, добре пам’ятаю, чотирнадцятого червня сорок

1 ... 40 41 42 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця Кутузовського проспекту», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Таємниця Кутузовського проспекту» жанру - Детективи:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємниця Кутузовського проспекту"