Читати книгу - "Митькозавр iз Юрківки"

– Стій! Прапор! Лови його! Прапор! – кричали переслідувачі, і тут до мене дійшло, що в руках у Митька не просто патик, а ворожий, намотаний на держак, прапор!

Уже згодом, як усе скінчилося, мій друг розповів про свої пригоди.

Розпрощавшись із нами, він подався у тил ворога і разів зо три пробіг туди й назад по окресленому своєю стратегічною думкою квадрату, аж поки надибав свіжовикопаний і замаскований окоп. Неподалік, та де там неподалік – зовсім поруч, поміж інших дерев ріс розлогий дуб. Тож розміркувавши, що сама доля виростила його на цьому місці, Митько здерся нагору і причаївся в гіллі.

Він чув сурму, що сповістила про початок гри. Кілька разів повз дуб пробігали хлопці й дівчатка із «Сміливого», але в окоп ніхто з них і не думав залазити. Нічого важливого за цей час Митько теж не помітив. Він уже був пожалкував, що намарне сидить там, і почав думати, як би його непомітно поміняти позицію, але раптом почув: «Шпигун! Шпигуна спіймали!» А ще за якихось десять хвилин під дубом зупинилося двоє «зелених» і один сказав:

– Ось цей окоп. Піймали котрогось із «синіх» – у копиці сидів. Микита сказав, щоб прапор переховали, бо там уже стало небезпечно. Вони зараз підуть увесь луг перетрусять – може, там іще хто сидить. Ти поки вирий у стіні заглиблення, ми прапор туди всунемо і землею притовчемо. А я за прапором побіг, у третій окоп.

Повернувся він за кілька хвилин і став сваритися, що нічого не зроблено.

– А чим же я копатиму? – відповів його товариш. – Зубами?

– Навіщо зубами? Лопатою!

– Де я її візьму? Нема лопати!

– Як нема? Мала ж на дні лежати.

– Нема тут нічого.

– От же люди! Це хтось із наших учора прихопив. Гей! Як воно там, на передовій? – закричав він комусь, але відповіді Митько не почув. – Ну, давайте, давайте! Посидь поки з прапором, – знову звернувся він до приятеля, – а я вмить за лопатою змотаюсь. І ще кого-небудь для охорони візьму.

Такої удачі Митько навіть не сподівався. Такої слушної хвилини! Такої нагоди! Він подумки подякував Генці (хай вибачить йому Генка!) за те, що його спіймали, і тому охайному хлопцеві чи тій дбайливій дівчинці, яка забрала вчора лопату, щоб не лишати її до ранку в окопі. Потім обережно опустився на землю, ще якусь хвилину, а то й дві лежав, ховаючись за стовбуром, і розглядався. Поруч нібито нікого не було. Пильний охоронець сидів навпочіпках на самому краю окопу трохи боком, а більше спиною до Митька і щось креслив паличкою на землі. Прапор лежав поруч.

Митько обережно заповз вартовому за спину, в кількох кроках од нього підвівся і хутко підбіг упритул. «Убитий», – лагідно і тихо сказав Митько: лівою рукою зірвав із противника погон, а правою уперся хлопцеві в шию – той полетів сторч головою в окоп.

Ухопивши прапор, Митько як куля зірвався з місця і, вже одбігши на чималу відстань, почув за спиною відчайдушний зойк «убитого»:

– Пра-апор!!!

Усе це, звісно, Митько розказав уже потім, а зараз саме отой крик: «Пра-апор!», тільки дужчий, бо кричало кілька чоловік, і почули ми із Славком. Ми побачили, як від лісу мчить Митько, а за ним із гуком і свистом біжать «зелені».

У тому, що Митька їм не наздогнати, я був певен: я знав, як бігає мій друг. А далі? Бігти навскоси через весь луг до дальнього краю лісу? Але ж там, мабуть, повно «зелених», а чи є наші? До річки путь теж відрізана: там стовбичила охорона човна і тепер напружено дивилася туди, звідки лунав лемент, силкуючися зрозуміти, що ж там діється.

– Стій! Лови його! Прапор! Хлопці, переймай! – кричали переслідувачі.

– Сюди! Пацани! Прапор! – зарепетував і собі довгов’язий на копиці, і поступово до тих, коло річки, дійшов весь трагізм ситуації. Вони зрозуміли: у того, найпершого і найпрудкішого, їхній прапор, і зараз вирішується доля сьогоднішньої гри.

Тож не дивно, що й вони, покинувши свій пост, з войовничими криками кинулися навстріч Митькові.

Отже, вихід напрошувався сам собою: взяти ліворуч, знову податися в ліс, але з ближчого до нас краю, і так лісом, плутаючи сліди, постаратися досягти річки – може, там стрінуться наші. Так само, видно, розміркував і Митько. Спершу він біг, нібито поминаючи нашу схованку, а тоді круто звернув ліворуч і за кілька секунд, важко переводячи дух, влетів у кущі, де сиділи ми.

Я вже казав, що чагарі, які ми вибрали, густо розрослися на значній ділянці лугу. Тож можна було, пробігши непоміченим крізь них, вискочити з будь-якого боку чи й навіть деякий час успішно ховатися в гущавині, і це трохи збило противника з пантелику. Втративши з виду Митька, «зелені», замість того, щоб бігти за ним слідом, розсіялися, почали оточувати нас і цим самим програли кілька секунд.

– Ви тут? – одсапнув мій друг. – Побігли… Повинні встигнути! – І ми втрьох, не розбираючи дороги, почкурили чагарником.

Але, ще не виткнувшись на відкрите, я вже побачив крізь гілля, що й звідти, від лісу, де мали ми шукати порятунку, квапляться нам навстріч четверо «зелених».

То було повне оточення! Повніше оточення годі й уявити!

– Все! – вкляк я на місці. – І там вони!

– Все! – розгублено повторив Митько. – Е-ех, хоч би наших кілька! Де вони бродять, баранячі голови?

– З трьох боків!

– Що ж робити, Серього? Їх тут понад десяток! Наздоженуть же, – мало не плакав Митько. – Ех, така операція!

А що я міг йому порадити?

Все ближче лемент і тупіт ніг… І раптом Славко, котрий за весь час не зронив і слова, Славко, котрий спершу скиглив, що йому хочеться їсти, а потім, що йому хочеться спати, цей тюхтій, вайло і мамій, цей здобувач призів і всяких там перших місць, швидким рухом зняв з древка полотнище, тицьнув його Митькові, гукнув: «Хлопці, не висовуйтесь іще п’ять секунд!» – і кинувся із самим древком геть від нас просто на відкрите. Мов навмисне, він опинився на виду у всіх трьох груп.

– Здаєшся? – закричали одні «зелені».

– Здавайся! – вторували їм другі. Але Славко здаватися не хотів. Спершу він узяв на ту групу, що бігла од човна, а коли до неї лишалося зовсім небагато, завернув праворуч і гайнув повз копиці просто у луг – його, мабуть, вабив простір, степові вітри і таке інше.

– Куди йому! – махнув рукою Митько.

– Не втече! – схитнув головою