Читати книгу - "Безсоння"

Але Ральф був упевнений у зворотному.

Він зняв слухавку і сказав «алло».

7.

Відповіді не було. Але хтось дихав у слухавку, Ральф чітко чув подих.

— Алло? — повторив він знову.

І знову переривчастий подих. Ральф уже збирався сказати: «Я кладу слухавку», коли голос Еда Діпно вимовив:

— Я дзвоню через твого язика, Ральфе. Хоч би він не довів тебе до біди.

Смуга холоду на спині перестала бути лінією, тепер уся спина від шиї до хрестця покрилася тонкою шкоринкою льоду.

— Привіт, Еде. Я бачив твій сьогоднішній виступ по телебаченню. — Єдина фраза, що спала на гадку. Ральф не просто тримав телефонну слухавку, він учепився в неї.

— Не звертай уваги, старий. Однак подумай про те, що я сказав. Сьогодні я удостоївся відвідування того детектива, що заарештував мене минулого місяця… Лейдекера. Узагалі, він щойно пішов.

Серце Ральфа тьохнуло, але не так сильно, як він гадав. Урешті-решт, те, що Лейдекер рано чи пізно відвідає Еда, не було несподіванкою, правда? Джон Лейдекер дуже зацікавився розповіддю Ральфа про подію біля аеропорту влітку 1992 року, адже так? Дуже навіть зацікавився.

— Невже? — рівним голосом вимовив Ральф.

— В інспектора Лейдекера виникла ідея, начебто я вважаю, що люди — або, можливо, якісь надприродні істоти — вивозять людські ембріони з міста на вантажівках і пікапах. Якесь марення, чи не правда?

Ральф, стоячи поруч із диваном, смикав телефонний провід і раптом помітив неясне червоне світіння, що виступає на проводі, немов піт. Світіння пульсувало в такт словам Еда.

— Ти ще зі шкільних часів спеціалізуєшся на вигадках, старий.

Ральф мовчав.

— Я не став ображатися на твій дзвінок у поліцію, після того як дав цій суці урок, якого вона цілком заслужила, — сказав Ед. — Я подумав, що це… Скажімо так, дідусева турбота. Або, можливо, ти розраховував, що вона буде дуже вдячна і дозволить тобі трахнути її? Ти, звичайно, старий, але на смітник тобі ще зарано. Може, ти гадав, що вона хоча б дозволить тобі взяти її пальцем?

Ральф мовчав.

— Я правий, старий?

Ральф мовчав.

— Гадаєш, ти спантеличиш мене мовчанням? І не сподівайся. — Ед справді говорив так, начебто його спантеличили. Немов зателефонувавши сюди, він уже мав у голові власний сценарій розмови, який Ральф відмовлявся читати. — Не зможеш… Краще тобі…

І тут Ральф заговорив:

— Мій дзвінок у поліцію після побиття Елен не роздратував тебе, але сьогоднішня розмова з Лейдекером, мабуть, таки вибила з колії. Чому, Еде? Може, ти нарешті починаєш замислюватися над своєю поведінкою? І думати?

Тепер настала черга Еда мовчати. Зрештою він хрипло прошепотів:

— Якщо ти не поставишся до сказаного серйозно, Ральфе, це стане твоєю найбільшою помилкою…

— О, я все сприймаю серйозно, — перервав його Ральф. — Я бачив, що ти накоїв сьогодні, бачив, що ти зробив зі своєю дружиною минулого місяця. Я бачив, як ти бісився біля аеропорту рік тому. Тепер про це знає й поліція. Я вислухав тебе, Еде, а тепер ти вислухай мене. Ти хворий. У тебе порушена психіка, у тебе галюцинації і фобії…

— Я не зобов’язаний вислуховувати твої марення! — Ед майже кричав.

— Звичайно, не зобов’язаний. Ти можеш просто покласти слухавку. Зрештою, це твоя справа. Але поки ти не зробив цього, я буду говорити, Еде. Тому що ти мені подобався, і мені знову хотілося б ставитися до тебе добре. Ти кмітливий, Еде, незалежно від галюцинацій, думаю, ти зможеш зрозуміти мене: Лейдекер знає, і він буде спостерігати за тоб…

— Ти ще бачиш барви? — несподівано запитав Ед. Голос його знову став спокійним. І в ту ж мить світіння довкола телефонного проводу зникло.

— Які барви? — заледве вичавив із себе Ральф. Ед проігнорував питання.

— Ти сказав, що я тобі подобався. Що ж, я теж добре до тебе ставлюся. Завжди ставився добре. Тому мені хотілося б дати тобі одну цінну пораду. Тебе затягує у вир, а в його глибинах ховається таке, чого ти навіть не можеш уявити, не те що осягнути. Ти вважаєш, що я збожеволів, однак ти навіть уявлення не маєш, що таке божевілля; ані найменшого уявлення. Але ти зрозумієш, якщо не перестанеш сунути носа у справи, які тебе аж ніяк не стосуються. Повір мені.

— У які справи? — запитав Ральф, намагаючись говорити вільно, але й далі з такою силою стискаючи слухавку, що в нього заніміли пальці.

— Сили, — відповів Ед. — Тут, у Деррі, діють сили, знати про них тобі не треба. Є… Скажімо, якісь істоти, але якщо ти й надалі будеш заважати мені, вони помітять тебе, і ти про це пошкодуєш. Повір.

«Сили. Істоти».

— Ти запитував, як я дійшов до всього цього. Хто довів мене до цього. Ти пам’ятаєш, Ральфе?

— Так. — Він згадав. Тепер. Це було останнє, що вимовив Ед, перш ніж, ставши втіленням суцільно награної посмішки, рушити до копів, що чекали на нього. «Я бачу барви відтоді, як він прийшов і відкрив мені істину… Ми поговоримо про це пізніше».

— Лікар багато чого оповів мені. Маленький лисий лікар. Гадаю, саме перед ним ти будеш відповідати, якщо знову спробуєш утрутитися. І тоді хай помагає тобі Бог.

— A-а, маленький лисий лікар, — сказав Ральф. — Розумію. Спершу Кривавий Цар і центуріони, а тепер ось і лисий лікар. Певно, далі буде…

— Прибережи свій сарказм для інших, Ральфе. Просто тримайся від мене подалі, чуєш? Тримайся подалі.

Почулися гудки, і Ед пропав. Ральф дуже довго дивився на телефонну слухавку, затиснуту в руці, потім повільно поклав її на важіль. «Просто тримайся від мене подалі». А чому б і ні? У нього й своїх проблем вистачає. Ральф повільно пройшов у кухню, поставив так часто рекламовану по телебаченню вечерю (філе пікші, між іншим) у духовку й спробував викинути з голови протести проти абортів, аури, Еда Діпно й Кривавого Царя з його центуріонами.

Це виявилося легше, ніж можна було собі уявити.

Розділ шостий

1.

Літо проминало майже непомітно, як це завжди буває в Мені.

Передчасні пробудження Ральфа тривали, і на той час, коли осінні барви спалахнули на деревах, що ростуть уздовж Гарріс-авеню, він розплющував очі вже о другій п’ятнадцять ночі. Це було зле, однак його обнадіювала майбутня зустріч із Джеймсом Роєм Гонгом, до того ж феєрверк, який він побачив у день знайомства із Джо Вайзером, більше не повторювався. Іноді навколо контурів предметів з’являлося тьмяне мерехтіння, але, як переконався Ральф, варто йому було заплющити очі й, порахувавши до