Читати книгу - "Зворотний бік сутіні"

— Між світом неживих, — виручив брата Полель.

— Десь так, Мальво. Бажано Ягусю нічого не просити аж такого надзвичайного, обов’язково будеш змушена заплатити. Добре, якщо золотом візьме, та часто ця хитрюга бере іншим. Таланом, наприклад…

— А хатка її точно на курячій ніжці? — трохи ніяково запитала Мальва.

— Ну, на курячій. Дивна така конструкція. Незручно, звісно, зате цікаво. Сама хата дерев’яна, трохи з прибамбахами всередині, але то інтересні прибамбахи. Частокіл і ворота з людських кісток. На частоколі стримлять людські черепи.

— Фу, — поморщилася Мальва.

— Та йой, чому фу? Це життя. А знаєш, що найдивніше? При усій цій страшнуватій дивакуватості, наша Ягілка дуже любить квіти. У неї під вікнами шикарний квітник. І тепер вгадай із трьох разів, із яких квіток квітник?

Мальва недовірливо дивиться на Леда:

— Ти прикалуєшся? Шо, в натурі, з мальв?

Лед захіхікав. Мова Мальви була, як на нього, просто чудова. Полель гидливо скривився.

— В натурі, мальви, Мальво! — відповів Лед.

Мальва досить реалістично уявляла собі мальви, котрі відгороджені від світу воротами з черепами. Цікаво, що на це все сказав би Остап? Божевілля якесь. Як і те, що вона зараз тут і захована від усіх. Навіть від Остапа. Поки так краще. Нехай темні її пошукають, бо коли дати знати світлим, то вони — такі всі чесні та справедливі, обов’язково повідомлять темним, щоб не хвилювалися. І хтозна, може, доведеться знову повертатися у світ Мора.

А це вже нізащо!

Сцена страти проклятих і відрізана голова оленя, кров із перерізаних вен, яка цівочками стікає по сваржню до жертовної чари, цвяшком навіки забиті в пам’яті.

— Ну, все. На річку та калину надивилися. А тепер те, заради чого ми сюди дряпалися-чалапали. Перунове дерево, — сказав Лед і розвернув її в бік могутнього прекрасного дуба.

— О, ніфіга собі, — не стрималася Мальва, хоч і пообіцяла собі менше вживати подібних слів.

Дерево було неймовірне. Високе, широке, могутнє, сильне.

Голос Полеля звучав напрочуд мужньо і цього разу дуже доречно:

— Гой, Дуб-Дубе, Прабатько любий!

Ходи в господу до нашого роду,

Нашим синам дай свою силу,

щоб зло й ненависть їх не косили.

Нашим синам дай свої м’язи,

щоб злі сили не рвали в’язи.

Нашим синам дай своєй моці,

Щоб були з Перуном на кожному кроці!

— Дуб — особливо священне дерево у всіх світах, Мальво. І вже, напевно, ти це знаєш, — говорив розважливо Лед. — У ньому втілено образ світового дерева, посадженого батьком Сварогом у Біловодді. Дуб — дерево нашого батька Перуна, сина Сварога. Батьків дуб — син прадуба з Біловоддя. Того самого, з-під якого витікає ріка життя, котра дарує безсмертя богам. На вершечку Прадуба в золотому гнізді живе Сокіл-Род. Дуба шанують за міцність, красу, довговічність. Навіть у світах смертних, дуб — могутнє дерево, у ньому захована міць та влада над лихими силами. До нього йдуть за здоров’ям. Отак притулишся потилицею до стовбура, притиснеш долоні до кори — та миттєво відчуєш, як у тобі будиться вулкан. Спробуємо?

Вони сиділи під високим крислатим дубом, спиралися спинами на стовбур.

— Крутий у вас батько, хлопці. Сам Перун! Не то шо у мене. Бачите, я навіть зізнаватися не хотіла. Та ви, напевне, вже здогадалися, що до чого? Про матінку свою розповіла та про названих батьків теж. А батько? Мій батько — Стрибог. Син Морока. Того самого, котрий, як я нещодавно довідалася, є рідним братом вашої матінки Лади. Тобто, хлопці, виходить так, що я ваша трохи родичка. І це майже круто. Якщо не брати до уваги те, що мій батько мерзенний тип.

Те, що вона повідала, для хлопців було несподіванкою. Чого-чого, а такого повороту вони точно не чекали. Першим прийшов до тями Лед:

— Йолкі-матолкі. Оце так ти втнула. Утекти від рідного батька та від темного свого призначення. Ти таки крута, Мальво. Утекти від темних! Ще нікому не вдавалося таке утнути. Вір, це правда. Брате, що ти мовчиш?

Полель важко зітхнув і трохи розчаровано відповів:

— Мене бентежить інше. Я мало не закохався у власну тітку. Ти впевнена, Мальво, що справді Стрибог — твій батько? Може, там, — Полель тицьнув пальцем кудись угору, — щось таки наплутали? Га?

Лед з Мальвою голосно розреготалися…

Мальві було зараз добре. Несподівано для себе вона отримала родину. Усміхалася до себе. Притулилася тісніше до дуба. Дерево було теплим на дотик. Цікаво, скільки людей потрібно, щоб охопити його, взявшись за руки. Не один десяток — це точно. Приклала вухо до кори. Здається, навіть чула, як дуб дихає. Майже нечутно, але з тоненьким поскрипуванням. Закотила очі, постаралася зазирнути всередину дерева і обімліла. Відповідь лежала на поверхні. Дерево не тільки віддавало, воно вміло й брати… І тут потрібно дуже обережно поводитися зі старою давньою енергією батька Шума. Так, здається, назвався дуб, коли запитував її ім’я. Могла заприсягтися, що майже таке саме дерево вона бачила і в Яровороті, на подвір’ї Птахи, і в лісочку, недалечко від бабусиної хижі, і в світі Сарматів. Це не було одне й те саме дерево. Тепер знала напевне. То були діти великого Шума. Діти Прадуба Шума.

— Хлопці, а чому ви не сказали, що Перунове дерево має ім’я? — запитала неголосно.

Полель здивовано подивився на неї:

— Що? Дуб з тобою розмовляє? Але ти для нього чужа?

— Не така й чужа, як з’ясувалося. Сина батька Шума звати Шум, так? Я добре розчула?

Полель набурмосився… Це було несправедливо. З ним дуб ніколи не розмовляв.

— Хе. Все зрозуміло, як білий день, брате! — Лед знущально шкірився. — Перунів дуб розмовляє тільки з воїнами. Який з тебе воїн? Посміховисько із сопілкою.

— У мене власне призначення, — з притиском відповідав Полель. — І воно не менш важливе, ніж твоє. Зрештою, я теж син Перуна. Це просто нечесно, як дерево себе зі мною поводить. Хіба це не жорстокість?

— Це не жорстокість, Полелю, це необхідність, — чомусь виправдовувалася Мальва. — Таким вразливим і чуттєвим натурам, як ти, краще не бачити того, що вміють і можуть бачити воїни. Ти покликаний дарувати життя, любов, утіху, радість, сміх, добро. А є інший бік — боротьба між тими, хто вважають такі цінності важливими, і тими, хто готовий заради примарних інтересів, як ото влада та багатство, відмовитися від них. Тому кожен із нас