Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

Про вбивство писали тільки те, що воно сталося приблизно о третій ранку і що поліція допитує сусідів, сподіваючись дізнатися, чи помітив хтось із них бодай щось незвичайне. Поки що поліція нікого не підозрювала, однак свідки ніби бачили біля будинку незнайомих і непевних осіб. Саме про них і потрібна була детальніша інформація. Наприкінці статті повідомлялося, що сьогодні надвечір має відбутися прес-конференція комісара Яна Бубланського. Лісбет мрійливо всміхнулась. Їм з Бубланським, або паном Бубликом, як дівчина його інколи називала, було що згадати. На її думку, розслідування йтиме доволі ефективно, якщо йому в команду не підсунуть якогось ідіота.

Лісбет знову перечитала Блумквістове повідомлення. Чоловік потребував допомоги, тому, недовго думавши, вона відповіла: «Окей». І не тільки тому, що просив саме Мікаел. Для неї то було особисте. Дівчина не відчувала скорботи, принаймні в традиційному розумінні цього слова. Хіба що злість, холодну, клекотливу лють. Попри певну повагу до Яна Бубланського, Лісбет просто так ніколи не покладалася на доглядачів закону.

Саландер звикла завжди брати все у свої руки й тепер мала вагомі причини з’ясувати, за що вбили Франса Балдера. Вона ж не випадково шукала саме його, цікавлячись виниклою ситуацією. Цілком імовірно, що професорові вороги були і її ворогами.

Усе почалося з давнього питання: чи жива ще справа її батька. Олександр Залаченко, Зала, не тільки вбив її матір і зіпсував їй дитинство. Він іще заснував і контролював злочинне угруповання, торгував наркотиками й зброєю, заробляв на експлуатації та приниженні жінок. Дівчина була певна, що таке зло ніколи не зникає, а просто змінює форму. Трохи більше року минуло з того самого дня, коли, прокинувшись на світанку в готелі «Замок Елмау» в Баварських Альпах, Лісбет почала розслідувати подальшу долю цього батькового спадку.

Більшість колишніх батькових поплічників обернулися на невдах, безпутних бандитів, огидних сутенерів чи дрібних злодюжок. Та жоден з них не став злочинцем такого ж рівня, як Зала, тому Лісбет довго була переконана, що організація після смерті Залаченка змінила профіль або й зовсім розсипалась.

А проте дівчина не відступалась і зрештою натрапила на інформацію, що повернула її пошуки в цілком несподіваному напрямку. То була згадка про молодого батькового учня — чоловіка на ім’я Зіґфрід Грубер.

Ще за життя Залаченка Грубера вважали за одного з найосвіченіших людей в організації. На відміну від своїх поплічників, він здобув університетську освіту в галузі бізнесу та комп’ютерних наук, яка, очевидно, стала йому за перепустку до високих кіл. Останнім часом його ім’я згадувалося в кількох розслідуваннях тяжких злочинів проти високотехнологічних компаній, як от викрадення інновацій, шантаж, торгівля конфіденційною інформацією та гакерські атаки.

Зазвичай Лісбет глибше в таких ситуаціях не копала. Не тільки тому, що це, попри причетність до справи Грубера, мало стосувалося до колишньої діяльності її батька. Адже ніщо не могло збентежити дівчину менше, ніж крадіжки нових технологій у кількох заможних бізнесових групах. Але потім усе змінилось.

У таємному звіті Центру урядового зв’язку Великої Британії, що потрапив Лісбет до рук, містилися кодові імена, пов’язані з бандою, до якої начебто належав Грубер. Ці імена запали їй у голову. Вона так і не змогла закинути цієї історії. Збираючи й складаючи докупи всю інформацію про банду, дівчина раз по раз натрапляла на чутки, нібито саме вони викрали Балдерову технологію штучного інтелекту, продавши її згодом російсько-американській ігровій компанії «Труґеймс».

Щоправда, джерело було ненадійне — один напіввідкритий гакерський сайт. Саме з цієї причини Лісбет і з’явилася на лекції професора в Стокгольмському технологічному інституті, поглузувавши з сингулярностей у глибині чорних дір. Принаймні то була одна з причин.

Частина II

Лабіринти пам’яті

21 —23 листопада

Ейдетика — вивчення людей з ейдетичною, або так званою фотографічною, пам’яттю.

Результати досліджень свідчать, що люди з ейдетичною пам’яттю дратівливіші й тривожніші за інших.

Більшість людей з ейдетичною пам’яттю (але, певна річ, не всі) — аутисти. Є також зв’язок між фотографічною пам’яттю та синестезією — станом, коли два чи більше органів чуття переплетені між собою. Наприклад, коли цифри бачаться кольоровими й кожна послідовність чисел складається в картину.

Розділ 12

21 листопада

Ян Бубланський нетерпляче чекав вихідного дня й довгої розмови з рабином Ґолдманом із седермалмської парафії, палко жадаючи з’ясувати для себе деякі моменти, дотичні до існування Бога.

Не те щоб він робився атеїстом. Але саме уявлення про Бога ставало для нього дедалі проблемнішим, і йому бажалося поговорити про відчуття безглуздості, що все більше охоплювало його останнім часом, а можливо, і про мрії піти з роботи.

Бубланський, звичайно ж, уважав себе за доброго фахівця. Узагалі він мав чудовий відсоток розкриття злочинів, і часом робота його, як і раніше, стимулювала. Однак він не був упевнений у тому, що йому хочеться й далі розслідувати вбивства. Він міг би, поки ще не пізно, набути якихось нових навичок, перекваліфікуватися. Ян мріяв викладати, допомагаючи молодим людям повірити в себе й знайти свій шлях — мабуть, тому, що сам частенько вкидався в глибоку невіру у власні сили. Та він не знав, який йому обрати напрям. Ян Бубланський добре розумівся лише на ситуаціях, що траплялися в його житті найчастіше. Наприклад, на раптових трагічних смертях і патологічних людських збоченнях, хоча цього викладати йому зовсім не хотілося.

Було десять хвилин на дев’яту ранку, і Ян стояв перед дзеркалом у ванній кімнаті, приміряючи свою ярмулку — на жаль, уже далеко не нову. Колись вона мала яскраво-блакитний екстравагантний колір, а тепер видавалася збляклою й приношеною, як маленький символічний образ його власного розвитку. Принаймні так подумалось йому, бо своїм зовнішнім виглядом він був явно невдоволений.

Він почувався обважнілим, виснаженим і лисим. Ян недбало взяв до рук роман Зінґера «Чарівник з Любліна». Книжка так йому полюбилася, що ще кілька років тому він поклав її у вбиральні на той випадок, якщо йому захочеться почитати щось, сидячи на унітазі. Але тепер поринути в читання йому не вдалося. Задзвонив телефон, і настрій Яна не прояснів, коли він, глянувши на дисплей, зрозумів, що телефонує головний прокурор Рікард Екстрем. Його дзвінок означав не просто роботу, а, найпевніше, справу, що має важливе політичне й медійне значення. Інакше Екстрем викрутився б, як змій.

— Привіт, Рікарде, радий тебе чути, — збрехав Бубланський, — та я, на жаль, не маю часу.

— Що?.. О ні, тільки не тепер, Яне. Цього ти просто не можеш пропустити. Я чув, що в тебе сьогодні вихідний…