Читати книгу - "Небудь-де"

— Гаразд, — сказав він. — Дякую.

— І тебе ми теж скривдимо, — сказав містер Круп.

— Але не зараз, — сказав містер Вандемар.

— Розумієте, — пояснив містер Круп голосом, схожим на закисле масло, — зараз ми прийшли для того, щоб вас розтривожити.

Голос містера Вандемара був нічним вітром, що віє в устеленій кістками пустелі.

— Щоб ви мучилися, — сказав він. — Щоб споганити вам день.

Містер Круп сів коло постаменту містера Вандемара.

— Ви сьогодні навідали Графський двір, — сказав він з інтонаціями, котрі, як подумав Ричард, він простодушно уявляв легкими й приємними для співрозмовників.

— То й що? — сказала Дуері. Тепер вона потроху відходила від них.

Містер Круп посміхнувся.

— А як ми про це дізналися? Звідки ми знали, де вас тепер шукати?

— Ми можемо взяти вас коли захочемо, — сказав містер Вандемар майже пошепки.

— Тебе продали, пташечко, — сказав містер Круп до Дуері — і тільки до неї, як усвідомив Ричард. — У твоєму гнізді є зрадник. Зозулька.

— Тікаймо, — сказала вона і побігла. Ричард побіг за нею до дверей в кінці коридору, заповненого різним мотлохом. Двері відчинилися від її дотику.

— Побажайте їм щасливої дороги, містере Вандемар, — сказав голос містера Крупа десь позаду.

— Бувайте, — сказав містер Вандемар.

— Ні-ні, — виправив містер Круп. — О ревуа. — А тоді він видав звук — оте кук-куу кук-куу, що могла б видати зозуля, якби була п'ять з половиною футів заввишки й мала би схильність до вживання людської плоті — в той час як містер Вандемар, вірніший своїй природі, захилив назад стрижену голову й завив по-вовчому — примарно, дико, скажено.

Вони опинилися надворі, просто неба, вночі, бігли хідником Рассел-стріт у Блумсбері. Ричард подумав, що його серце зараз проб'ється з грудей назовні. Мимо проїхала велика чорна машина. На іншому боці високої чорнофарбованої огорожі стояв Британський музей. Майстерно приховані вогні освітлювали високу білу вікторіанську будівлю, величезні колони фасаду і сходи до парадного входу. Це й було місце зберігання численних світових скарбів, награбованих, знайдених, порятованих і пожертвуваних протягом сотень років.

Вони дісталися воріт огорожі. Дуері схопилася за них обома руками й пхнула від себе. Нічого не трапилося.

— А ти не можеш змусити їх відчинитися? — спитав Ричард.

— Та я ж і намагаюся, чи на що воно тобі схоже? — різонула вона у відповідь з незнайомою гостротою в голосі. За кількасот футів далі хідником до головних воріт під'їздили машини. З них виходили, а тоді йшли доріжкою до музею пари у вечірньому вбранні.

— Туди, — сказав Ричард. — До тих воріт.

Дуері кивнула. Вона озирнулася назад.

— Ті двоє начебто за нами не йдуть, — сказала вона. Вони поквапилися до головних воріт.

— З тобою все гаразд? — спитав Ричард. — Що це щойно було?

Дуері загорнулася глибше в свою шкіряну куртку. Вона була блідіша, ніж звичайно, — тобто справді дуже й дуже бліда, — а під очима виступили темні півкола.

— Я втомлена, — просто сказала вона. — Відчинила сьогодні забагато дверей. Воно щоразу дуже багато з мене вичерпує. Мені треба трохи часу, щоб відновитися. Трохи попоїсти — і все буде гаразд.

На воротах стояв охоронець, що доскіпливо вивчав гравіровані запрошення, які мав подати йому кожен виголений чоловік у смокінгу й кожна напахчена жінка у вечірній сукні, а тоді ставив галочки проти їхніх імен у списку і пропускав далі. Полісмен у формі, що стояв поряд з ним, прискіпливо оглядав гостей. Ричард і Дуері пройшли через ворота, і ніхто на них не глянув двічі. На кам’яних сходах, що вели до дверей музею, стояла черга, і Ричард з Дуері приєдналися до неї. Блондин у компанії жінки, що безстрашно з’явилася на публіці в норковій шубі, стали в чергу одразу й точно за ними. Ричарда сяйнула думка.

— А вони нас бачать? — спитав він.

Дуері розвернулася до джентльмена, що стояв за ними. Вона глянула йому в очі.

— Добрий вечір, — сказала вона.

Чоловік озирнувся зі спантеличеним виглядом, ніби не був певен, чи ніхто його щойно не гукав. Тоді він помітив Дуері, що стояла просто перед ним.

— Добрий?.. — перепитав він.

— Я Дуері, — повідомила вона йому. — А це Ричард.

— О… — сказав чоловік. А тоді він поліз до внутрішньої кишені, витяг портсигар і забув, що коли-небудь їх бачив.

— Отак. Бачив? — сказала Дуері.

— Я так і думав, — відповів він. Черга до єдиних відчинених скляних дверей головного входу музею рухалася повільно, і Ричард з Дуері трохи помовчали. Дуері глянула на письмена в сувої, ніби хотіла в чомусь упевнитися. Тоді Ричард спитав:

— Зрадник?

— Вони просто нас накручували, — сказала Дуері. — Намагалися рознервувати.

— І досягли в тому до дідька якого успіху, — сказав Ричард. А тоді вони пройшли крізь двері й опинилися в Британському музеї.

Містер Вандемар зголоднів, тож вони поверталися через Трафальгарську площу.

— Налякати її, — з огидою бурмотів містер Круп. — Налякати її. Ось до чого дійшло. Ось до чого нас довели.

Містер Вандемар знайшов у смітнику половину сандвіча з креветками й капустою і нащипав з нього маленьких шматочків, які тепер кидав на плити перед собою, приваблюючи невелику зграю запізнілих голубів.

— Треба було зробити, як я казав, — мовив містер Вандемар. — Ми б налякали її набагато сильніше, якби відірвали йому голову, поки вона не дивилася, а тоді насадовили мені на руку, а я б порухав пальцями. Усі неодмінно кричать, — ділився він, — коли очі випадають. — Він продемонстрував сказане правицею, тицьнувши вгору пальцями й трохи ними поворушивши.

Містер Круп просто не міг такого стерпіти.

— Нащо на цьому етапі гри ставати таким делікатним? — спитав він.

— Я не делікатний, містере Круп, — сказав містер Вандемар. — Я люблю, коли очиська випадають. Баньки-лупатьки. — До них придріботіло ще більше голубів, що не поснули, коли скінчилися дитячі години. Вони зібралися у зграйку щоб поклювати крихти хліба й креветок і презирливо не помічати капусти.

— Не ви, — сказав містер Круп. — Замовник. То вбийте, то викрадіть, то налякайте. Чому він ніяк не може вирішити?

У містера Вандемара закінчився сандвіч, який він використовував як приманку, тож він скочив у гущу голубів, що злетіли з невдоволеним вурканням.

— Вправно спіймали, містере Вандемар, — схвалив містер Круп. Містер Вандемар тримав здивованого й засмученого голуба, що вуркав, крутився в долоні й безрезультатно клював його пальці.

Містер Круп театрально зітхнув.

— Що ж, нехай. Одне зрозуміло, тепер ми точно запустили кота між голубів, — вдоволено сказав він.

Містер Вандемар підніс голуба до обличчя. Він з хрустом відкусив йому голову й заходився жувати.

Охоронці направляли гостей музею до коридору, що начебто служив якоюсь зоною накопичення. Дуері й не