Читати книгу - "Небудь-де"

— Я йтиму поруч, поки ви в Спідньому Лондоні, міледі, й охоронятиму ваше тіло від усілякої шкоди, яка може вас спіткати. Але не просіть мене йти за вами до Горішнього Лондона. Я не можу. — І вона склала руки під грудьми, розставила ноги трохи ширше й стала схожа на статую жінки, що нікуди не йде, вилиту з латуні, бронзи й підсмаженої карамелі.

— Зрозуміло, — сказала Дуері. — Ходімо, Ричарде. — І вона рушила сходами.

— Слухай, — сказав Ричард. — Чому б нам не залишитися тут? Знайдемо маркіза, а тоді вже рушимо всі разом і…

Дуері розчинялася в темряві вгорі. Мисливиця стояла коло першої сходинки мов укопана.

— Я чекатиму її повернення тут, — сказала йому Мисливиця. — Ти можеш або йти, або залишатися — як хочеш.

Ричард щодуху побіг крізь темряву наздоганяти. Скоро він побачив попереду вогник лампи Дуері.

— Зажди, — хекнув він. — Будь ласка.

Вона зупинилася й почекала, поки він її наздожене. А коли він таки наздогнав і став поруч із нею на клаустрофобно маленькому майданчику, вона почекала ще, поки він віддихається.

— Не можна отак тікати, — сказав Ричард. Дуері мовчала; лінія між її губами стислася трохи більше; кут, на який було підняте її підборіддя, збільшився на дрібку. — Вона ж тебе охороняє, — зауважив він.

Дуері почала сходити наступним прольотом сходів. Ричард пішов за нею.

— Ми доволі скоро повернемося, — сказала Дуері. — Тоді вона може почати охороняти мене знову.

Повітря було густе, вологе й давлюче. Ричард замислився, як можна без канарки дізнатися, що повітря небезпечне, і запевнив себе, що воно нормальне.

— Думаю, маркіз таки справді знав. Про її прокляття чи що воно таке, — сказав він.

— Так, — мовила вона. — Слід гадати, що знав.

— Він… — почав Ричард. — Той маркіз. Ну, знаєш, якщо чесно, він мені здається трохи слизьким.

Дуері зупинилася. Сходи закінчилися грубою цегляною стіною.

— Мугу, — погодилася вона. — Він так само трохи слизький, як щури трохи вкриті хутром.

— То чого ти звернулася по допомогу до нього? Хіба ніхто інший не міг тобі допомогти?

— Поговоримо про це пізніше, — вона розгорнула сувій, що дав їй Граф, глянула на павутинчасте архаїчне письмо, а тоді знову його скрутила. — Ми впораємося, — рішуче сказала вона. — Усе тут. Нам тільки треба потрапити до Британського музею. Знайдемо там Анґелус і геть звідти. Легко. Нічого такого. Забавка. Заплющ очі.

Ричард слухняно заплющив.

— Нічого такого, — повторив він. — Коли таке говорять у кіно, це завжди значить, що зараз відбудеться щось жахливе.

Він відчув на обличчі легенький вітерець. Щось змінилося в текстурі темряви за його повіками.

— І до чого це ти ведеш? — спитала Дуері. Акустика теж змінилася — тепер вони були в більшому приміщенні. — Можеш розплющувати.

Він розплющив очі. Вони стояли по інший бік стіни, вочевидь, у якійсь кімнаті для мотлоху, але не в простій старій комірчині — було в цьому мотлоху щось доволі дивне й особливе. То був величний, рідкісний, дорогий різновид мотлоху, який можна знайти хіба що…

— Це ми вже у Британському музеї? — спитав він.

Вона насупилася, ніби про щось думала чи до чогось прислухалася.

— Не зовсім. Ми дуже близько. Гадаю, це якийсь запасник чи щось таке. — Вона простягла руку, щоб торкнутися тканини антикварного костюма, що демонструвався на восковому манекені.

— Я дуже хотів би, щоб ми залишилися з нашою охоронницею, — сказав Ричард.

Дуері схилила голову набік і важко на нього подивилася.

— І від чого тебе треба тут охороняти, Ричарде Мейг’ю?

— Ні від чого, — визнав він. А тоді вони звернули з ріг, і він сказав: — Ну… хіба що від них.

— Лайно, — одночасно з ним сказала Дуері.

На постаментах обабіч проходу, яким вони йшли, стояли містер Круп і містер Вандемар.

Вони нагадували Ричарду виставку сучасного мистецтва, на яку його колись повела Джесика: неймовірно молодий митець оголосив, що зрівняє з землею всі Табу Мистецтва, для чого розпочав кампанію з систематичного грабунку могил, щоб виставити тридцять найбільш цікавих результатів своїх набігів у скляних ящиках. Виставку закрили після того, як митець за шестизначну суму продав Викраденого Кадавра Номер 25 рекламній агенції, а родичі Викраденого Кадавра Номер 25, побачивши знімок фігури в газеті «The Sun», подали позов з метою отримати відсоток від купівлі-продажу і змінити назву предмета мистецтва на «Едґар Фоспрін, 1919–1987, любий чоловік, батько і дядько. Спочивай з миром, тату». Ричард із жахом глипав на сховані під склом трупи в заплямованих костюмах і розлізлих сукнях — він ненавидів себе за те, що дивився, але не був здатен відвернутися.

Містер Круп посміхнувся, як змій, у якого в роті застряг півмісяць, і його подібність до Викрадених Кадаврів Номер 1-30 від цього тільки збільшилася.

— Що? — сказав усміхнений містер Круп. — Нема вашого містера «Я Такий Розумний І Все Знаю» маркіза? Нема «Ой, а хіба я не сказала? Лишенько! Я ж не можу йти нагору!» Мисливиці? — він зробив драматичну паузу. Щось у манері містера Крупа нагадувало підгнилу яловичину. — Так пофарбуйте ж мене в сиве і назвіть печерним вовком, якщо це не двоє наших ягняток, що вийшли самі погуляти після заходу сонця.

— І мене можете назвати вовком, містере Круп, — прийшов на підмогу містер Вандемар.

Містер Круп спустився з постаменту.

— Маємо дружнє слово для ваших вовнистих вушок, ягнятка, — сказав він.

Ричард озирнувся. Мав бути напрямок, куди вони могли б утекти. Він опустив руку, схопив долоню Дуері й озирнувся у відчаї.

— Ні, будь ласка. Просто залишайтесь там, де стоїте, — сказав містер Круп. — Нам так більше подобається. І ми не хочемо вас кривдити.

— Хочемо, — сказав містер Вандемар.

— Ну, містере Вандемар, якщо вже говорити відверто, то це так. Ми хочемо скривдити вас обох. Ми хочемо скривдити вас дуже сильно. Але зараз ми тут не для цього. Ми тут для більш цікавих речей. Розумієте, коли нам щось набридає, ми з напарником починаємо тривожитись, і, хай як у це важко повірити, забуваємо про свою веселу й легку вдачу.

Містер Вандемар показав їм свої зуби, демонструючи згадану веселу й гарячу вдачу. Безперечно, то було найстрашніше, що Ричард бачив у своєму житті.

— Дайте нам спокій, — сказала Дуері. Її голос звучав чисто і рівно.

Ричард стис її долоню. Якщо вона могла бути хороброю, то він теж міг.

— Якщо хочете її скривдити, — сказав він, — вам спершу доведеться вбити мене.

Містера Вандемара це нібито неабияк