Читати книгу - "Мандри Ґуллівера"

я відповів, що приводів для воєн існує безліч, однак я назву тільки найважливіші з них. Найчастіше це честолюбство монархів, яким здається, що під їхньою владою перебуває обмаль народів або земель; іноді – підступність міністрів, які переконують короля розпочати війну, щоб відвернути народне невдоволення від їхнього невдалого правління. Розбіжності в поглядах на ті чи ті речі також згубили багато мільйонів життів. За допомогою воєн нерідко розв’язують важливі суперечливі питання. Чим вважати свист – гріхом чи доброчесністю? Чи є хліб тілом або тіло хлібом? Що краще: цілувати шматок дерева чи кидати його у вогонь? Якого кольору – чорного, білого, червоного чи сірого – має бути верхній одяг? Як шити його і чи має він бути коротким, довгим, широким, вузьким, брудним або чистим? Іноді сварка між двома правителями спалахує через бажання спекатися третього, хоча жоден із них не має на це права. Трапляється, що король кидає рукавичку недругові, викликаючи його на бій, через страх, що той нападе на нього першим. Війна може початися, тому що ворог є надто сильним або, навпаки, надто слабким. Буває й так, що наші сусіди вважають, ніби ми маємо щось, чого немає в них, – і навпаки. Такі війни – найтриваліші й найспустошливіші. Часто з’являється привід напасти на чужу країну, коли вона знесилена голодом, чумою або внутрішніми заворушеннями. Так само вважається справедливою війна з найближчим союзником, якщо в того, хто її розв’язав, розігрався апетит і він не проти за рахунок колишнього друга розширити свої володіння…

Війни за своєю суттю нелюдські. Войовничий монарх дуже просто може послати свої війська до країни, де населення бідне й неосвічене. Половину його він має право абсолютно безкарно знищити, а решту взяти в рабство. Це називається «вивести дикий народ із варварства й долучити його до благ цивілізації».

Часто трапляється, що якийсь правитель для захисту своєї країни від іноземного вторгнення просить військової допомоги в іншої держави. Вигнавши ворога, союзник обертає зброю проти того, хто його покликав, кидає правителя до в’язниці, відправляє у вигнання або просто вбиває, щоб не мати зайвого клопоту. Після цього захоплює владу і стає законним володарем обох країн. Такий вчинок вважається цілком благородним і заслуговує на похвалу. Кревне родство або шлюбні союзи також є частою причиною воєн між країнами; що ближче родство, то більші чвари. Бідняки змучені жебрацтвом і голодом, багатії марнославні й бездушні. Жадоба бідних і гординя багатих породжують ненависть – ось чому війни в нас ніколи не припиняються, а ремесло солдата вважається найпочеснішим. Солдата-єху наймають для того, щоб він убивав якомога більше людей, котрі не заподіяли йому ані найменшого зла. При цьому війни ведуть не тільки сильні й заможні держави, а й зовсім зубожілі та крихітні.

«Усе, що ви мені розповіли, – замислено мовив мій хазяїн, – справді свідчить про дивовижні результати діяльності вашого розуму. І водночас про вашу ницість, адже природа створила вас слабкими й нікчемними. Ви не маєте ні фізичної сили, ані спритності, ви навіть не можете як слід покусати й подряпати одне одного, як це роблять наші єху. Тому, називаючи кількість жертв у битвах, ви, по-моєму, кажете про те, чого немає!»

Я насилу зміг стримати посмішку, почувши таке. Моєї обізнаності у військовому мистецтві цілком вистачило б, щоб докладно пояснити співбесідникові устрій та принцип дії наших гармат, мортир, мушкетів і карабінів. Я описав пістолети, кулі, порох, шаблі та багнети. Розповів, що таке облога, відступ, атака, мінування, бомбардування, морські битви, загибель кораблів із тисячею матросів на борту й бої на суходолі, у яких із кожного боку гинуть десятки тисяч людей. Я повідомив про стогони та крики приречених умирати і про розшматовані людські тіла, описав загальне сум’яття, клуби диму, шум, кінський тупіт, утечу, переслідування, перемогу; описав бойовища, вкриті трупами, кинутими на поталу псам, вовкам і воронам, – а потім насильництво над мирними людьми, розбій, грабування…

Я міг би говорити безкінечно, але мій хазяїн зупинив мене, зауваживши, що той, хто стикався з єху, легко повірить моїй розповіді, однак те, чого ми сьогодні торкнулися в нашій бесіді, непокоїть його. «Ми завжди гидували з єху, які живуть у нашій країні, – промовив сірий кінь, – і все ж таки ставилися до них, як до звичайних тварин, що можуть завдавати прикрощів на зразок тих, які трапляються, коли заб’єш копито або поранишся. Проте у ваших розповідях усі злодіяння пов’язані з істотами кмітливими та, почасти, розумними. І якщо вони скоюють такі жахливі злочини, то доводиться визнати, що розбещена свідомість у сто разів гірша за тваринну дурість. Я схиляюся до думки, що замість розуму ваша порода єху має щось таке, що сприяє поширенню зла і пороків, а ви самі являєте собою прикру помилку природи».

Я не міг заперечити.

«Ви якось казали, – вів далі мій співбесідник, – про незлагоду з законом декого з матросів, які висадили вас на берег нашої країни. Що таке у ваших краях закон і хто йому служить?»

Я не дуже обізнаний у тому, що стосується закону та права, але, утім, намагався задовольнити його цікавість.

«У нашій країні, – мовив я замислено, – є численний стан людей, які з наймолодшого віку вчаться доводити, що біле – це чорне, і навпаки, залежно від того, за який доказ більше заплатять. Цей стан тримає в рабстві весь наш народ. Наприклад, якщо сусідові сподобалася моя корова, він наймає одного з таких людей, аби той довів, що згідно з законом я маю віддати корову йому. Щоб зберегти свою власність, я й собі маю найняти адвоката, тому що закон забороняє мені самому захищати свої права в суді. Та й це ще не все. Немає впевненості в тому, що я виграю справу, оскільки скривджена сторона звичайно опиняється в невигідному становищі. Мій адвокат, попри те що факти свідчать на нашу користь, може виявитися нетямущим, лінивим або занадто обережним. І в мене залишається тільки два способи зберегти свою корову: перший – підкупити адвоката іншої сторони, щоб він удав, ніби захищає справедливу справу, другий – переконати мого захисника в тому, що корова насправді мені не належить. Тоді з’явиться хоч якийсь шанс виграти процес. Суддями, – вів я далі, – у нас називають осіб, на яких покладено обов’язок розв’язувати суперечки та ухвалювати рішення як у цивільних, так і в кримінальних справах. Та не можу сказати, що всі вони вирізняються порядністю й чесністю. Я знав шанованих суддів, для яких власні інтереси завжди стояли вище, ніж закон. Звичайно у таких служителів правосуддя добре підвішений язик, вони хитрі й розумні, і репутація для них – понад усе. У суді вони говорять про що завгодно, тільки не по суті справи. Такий суддя ніколи не спитає, яке право має сусід на мою корову, а без кінця обговорюватиме, якої вона масті, вдома доїться чи на пасовиську, які завдовжки у корови роги, коли вона востаннє хворіла тощо. Майже всі судді вийшли з адвокатів і чудово володіють прийомами казуїстики; вони без кінця-краю сиплють термінами, від яких у простого смертного в голові паморочиться. Так само складені в Англії закони. Цих законів так багато і тлумачення їх настільки незрозуміле, що не можна визначити, де правда, а де брехня. Звичайно, може знадобитися півжиття для того, щоб довести, що поле та садиба, які залишилися від моїх батьків, належать