Читати книгу - "Король болю"

class="p1">Аж до самого полудня найманцю довелося стовбичити біля міської ратуші, виглядаючи того, хто був йому потрібен. Врешті, коли сонце висіло вже над самим верхом Латинської Катедри і нестерпно розпікало голову, Казимир розгледів знайому постать. З боку Руської до ратуші неквапом ішов молодий урядник з кислою втомленою міною на обличчі. Найманець схопився з місця і навіть зробив крок назустріч, однак зауважив, що той його не впізнає.

— Оресте, — гукнув його Казимир, коли той вже проходив повз нього і збирався сховатися в прохолодній кам’яній будівлі львівського магістрату.

Зачувши його голос, урядник зупинився і, глянувши на Казимира, став, як укопаний. Якийсь час він мовчки здивовано дивився на нього, ніби бачив перед собою якусь полуденну з’яву, породжену спекою.

— Не впізнаєш мене? — засміявся Казимир.

— Чому ж? Впізнаю...

Здавалось, урядник в цей момент вирішував, як йому реагувати на цю зустріч. Так само засміятись у відповідь чи поводитись поважно, як і личить слузі магістрату.

Казимира це, схоже, неабияк дивувало.

— Ти розтовстів, Оресте, — сказав він за хвилю, — я чув, що ти подався в міські урядники, але не знав, що все в тебе склалося аж так добре.

— Не перебільшуй, — нервово відповів той, — служба в магістраті, особливо того, хто керує міською сторожею, не менш важка, аніж...

Тут Орест затнувся.

— ...аніж ремесло найманця? — перепитав Казимир.

— Не так голосно, — цитьнув на нього міський урядник, — тут не всі знають, ким я був раніше.

— Ага, отже ти приховуєш...

— Не те щоб приховую, — перебив його Орест, — скажімо так... Я про це зайвий раз не наголошую.

В цю мить до них наблизився поважний з виду міщанин і, навіть не глянувши на Казимира, шанобливо вклонився Оресту. Чоловіки привіталися, а тоді прибулий звернувся до нього, говорячи з виразним німецьким акцентом:

— Пане крайзгауптмане,[46] знову неспокійно біля костелу Марії Сніжної. З настанням ночі, збираються там шибайголови і б’ються на мечах, на палицях, навкулачки... Такий вертеп влаштовують, що Господи помилуй! А в мене ж там крамниця неподалік. Все боюся, що увірвуться всередину і знищать увесь крам!..

Прохач виглядав розгублено, а в очах його світилася надія і благання.

— Пане Штепмере, присягаю, немає в мене людей — поклавши руки на груди, мовби цим хотів засвідчити щирість своїх слів, промовив Орест у відповідь, — ото тільки ціпаки,[47] але їм і в середмісті роботи вистачає. Що вже й говорити про те, щоб відправити їх поза мури...[48]

— А як же гайдуки, пане крайзгауптмане? — не вгавав крамар, — вони такі сміливці, що миттю б навели порядок.

— Змилуйтесь, пане Штепмере! Які гайдуки? Де ви бачили останнім часом гайдуків? — Орест чомусь перейняв тон прохача і говорив тепер з не меншим розпачем, аніж він, — місто їм не платить! В міста немає грошей! От вони й розбрелися...

— Боже милосердний, за що мені така кара!

Німець відвернувся вбік і поклав руку на чоло.

— Господь добрий, — підбадьорив його Орест, — Він вас не залишить.

— Та так і є, що вся надія на Господа, якщо на місто жодної... — промовив Штепмер і, низько опустивши голову, подався геть.

Казимир, мовчки глянувши йому вслід, перевів погляд на Ореста. Видно було, що поява давнього товариша по ремеслу того відверто дратувала.

— То що тобі потрібно у Львові? — досить різко запитав урядник.

Казимира неприємно вразила така непривітність того, з ким він пережив колись не одну битву і не одну небезпеку. Проте, ковтнувши образу, він сказав:

— Може сховаємось десь від цього бісового сонця і вип’ємо чогось холодного? Бо від спеки в мене от-от мізки закиплять.

Орест роззирнувся довкола, мовби перевіряючи, чи його співрозмовник не притягнув до себе забагато зайвої уваги.

— Гаразд, — погодився він врешті, — давай за годину зустрінемось у винарні Корнякта. До того я ще мушу залагодити в магістраті кілька справ.

На цьому вони попрощалися, і Казимир найперше подався за мури, де на Личакові вирішив пошукати собі яку-небудь дешеву корчму. Там він хотів добре пообідати, щоб до винарні Корнякта прийти вже ситим. Річ у тім, що в тому місці, де призначив йому зустріч Орест, збиралися переважно міські багатії і за миску пирогів тут правили страшенні гроші.

Казимир пригадав, як був у Львові останнього разу. Тоді місто оточили татари, і він та Орест, найнявшись на службу, обороняли його разом з міськими ополченцями. І хоч доля Лемберга висіла в той час на волосині, винарня Корнякта не зменшила цін. Щоправда, безкоштовно вділяла оборонцям по кусневі хліба й сиру щоденно.

Рівно за годину Казимир повернувся на Ринок. У винарні було приємно прохолодно. Кам’яні стіни всередині не нагрівалися сонцем, тому потрапити сюди з вулиці було те саме, що потрапити з пекла в рай. Поруч столів стояли м’які софи, а підлогу було викладено дорогим мармуром.

Орест вже чекав на нього. Гукнув з глибини зали і, доки Казимир ішов, наповнив його кухоль вином. Пам’ятаючи неприязність колишнього побратима, найманець тримався тепер обережно й навіть відчужено, чекаючи моменту, коли зможе перейти до справи. Втім тут, хоч не надто далеко від магістрату, а проте, будучи недосяжним для всіх урядницьких справ, Орест поводився зовсім інакше. Перехилившись через стіл, він міцно, як брата, обійняв Казимира й першим підняв кухоль за несподівану зустріч.

— Скільки ж минуло часу відтоді, як ми востаннє бачились? — промовив урядник і примружив око, намагаючись пригадати.

— Майже десять років, — сказав Казимир, — ми разом обороняли Львів од татар. Потім я подався назад у Лівонію, а ти залишився тут.

— А й, справді... Десять років. Час летить, як дурна кобила згори.

— І не кажи.

Їм принесли свіжий хліб, сир та фрукти.

— Чим тепер займаєшся? — поцікавився Орест, — далі найманицьким ремеслом?

— Так, зараз на службі у маєтку пані Сененської.

— Он як? Це той Богом забутий замок?

Казимир трохи помовчав.

— Власне для цієї служби потребую твоєї допомоги, — сказав він за хвилю.

Орест потягнувся за своїм кухлем і, піднісши його до губ, зробив великий ковток. Вино тут було пречудове, тому він ще довго тримав рота закритим, мовби смак міг вивітритись, щойно він його розкриє.

— Якої саме допомоги ти хочеш? — стримано запитав нарешті урядник.

— Мені потрібні люди.

Орест розреготався.