Читати книгу - "Король болю"

— А який саме сон йому наснився? — поцікавилась вона.

— Ніби хтось його покарав за неслухняність і замкнув у темну кімнату, а потім загубив ключ і вже не зміг звідти випустити.

— Як страшно, — стрепенулась Франциска.

— Ти обіцяла не боятися, — нагадала мама, — хочеш, повернемося назад?

— Ні, я дотримаю слова, — твердо відповіла дівчинка, — а можемо ми чимось йому допомогти?

— Хіба що принесемо йому трохи сонця. У нас його багато, а над ним завжди хмари...

В цей момент Франциска помітила, що в руці герцогиня й справді тримає жмуток сонячних променів. Дівчинка усміхнулася, і страх її розсіявся. Хіба можна чогось боятися, коли поруч мама, яка може тримати в руці світло?

Малюк, над яким скупчилися хмари, виглядав дуже самотнім, проте він не плакав.

— Чого ти тут? — запитала його Франциска.

— Не знаю, кажуть, я помер, — відповів він.

— Помер? А як це?

— Це коли дуже спокійно, але сумно від того, що тебе більше немає.

— Але ти живий. Я тебе бачу і можу торкнутися, — здивувалась дівчинка, — ми з мамою принесли тобі трохи світла, бо над тобою одні хмари...

Він зрадів сонячним променям, як діти радіють новим іграшкам, і довго ними бавився.

— Нам пора повертатися, — раптом промовила герцогиня, тривожно дивлячись угору, де хмари ставали дедалі густішими.

І хоч як подобалось її доньці спостерігати за хлопчиком, що бавився сонячним промінням, вона слухняно з ним попрощалася і рушила слідом за мамою назад, туди, де були квіти, сонце й річка... Невдовзі вони підійшли до її човника, і герцогиня лагідно посадила доньку всередину.

— Тобі пора назад, Франциско, — з ніжністю промовила жінка.

— Я не хочу повертатись, мамо, — заплакала та, — в тому світі я дуже сумую за тобою. І навіть добрий Гвідо не може мене втішити...

— Не плач, — герцогиня витерла її сльози і поцілувала в дитяче чоло, — я завжди з тобою у цій країні. І коли тобі буде важко, просто ховайся сюди. Бувай, моя маленька дівчинко...

Човник відштовхнувся від берега і рушив за течією. Течія принесла її назад у реальний світ.

Брату Гвідо, здавалось, що життя його вже полічене по хвилинах. Закривши собою вхід до кімнати, він стояв до нападників спиною і чекав, що от-от хтось ударить по ній шаблею. Нещасний монах не зводив очей з Франциски. Дитя прокинулось і солодко потягалось у своїй колисці.

— Прощавай, янголятко, — промовив Гвідо й зажмурив очі.

Піт гарячими струменями стікав по його обличчю, і монах зловив себе на думці, що це буде останнє тілесне відчуття в його житті.

Втім, минула добра хвилина, потім друга, третя, а удару він так і не відчув. Монах розплющив очі й обережно озирнувся. Позаду себе він також побачив спини. Всі, мов забули про нього, відвернулися й дивились кудись попереду себе.

До них з кінця продовгуватого темного коридору йшов Христоф. Можливо, не було б нічого дивного в тому, що він очуняв і навіть піднявся до них. Хай навіть руки його були досі зв’язані за спиною. Але в зубах цей чоловік тримав підсвічник з трьома палаючими свічами, а це вже справді викликало подив. Гвідо здивовано роззявив рота...

— Будеш з нами битися? — засміялась Дорота.

Інші також голосно зареготали.

Та раптом регіт їхній урвався. В ніздрі присутнім вдарив гострий запах диму, а за спиною Христофа поволі почала підніматися стіна полум’я. Йдучи до них, цей чоловік, як виявилось, підпалював усе на своєму шляху. От і тепер, він неквапно, мов насолоджуючись своїми діями, підніс вогонь свічок до брудних, але сухих, як осіннє листя, занавісок. Ті спалахнули швидко, мов стрілецький просмолений гніт.

Між тими, хто за ним спостерігав, включаючи брата Гвідо, виникла метушня. Хтось рушив до кімнати, в якій була Франциска, проте монах знову рішуче загородив дорогу.

— Облиште, — почувся голос Дороти, — треба винести звідси чашу.

— А дитина? — перепитав хтось.

— З нею нічого не станеться. Пізніше її знайдемо! А чашу можемо втратити...

— Твоя правда!..

Вхопивши попід руки свого непритомного товариша, якого звалив на підлогу монах, ці люди подалися вниз. На Христофа вже ніхто не зважав. Бажання врятувати цю невідому чашу виявилося більшим, аніж бажання убити палія.

— Хутко розв’яжи мені руки, — сказав він до монаха.

Той, добряче повозившись, звільнив його врешті від пут. За цей час полум’я опинилося просто в них під ногами, і чоловікам нічого іншого не залишалося, як заховатися в кімнаті, де була Франциска, й зачинити за собою двері.

Христоф кинувся до вікна й кількома ударами плеча вибив шибку.

— Доведеться стрибати, — сказав він монахові.

— Стрибати? Ти здурів? — закричав той.

— Тоді закоптимось тут, як два шматки сала!

— Краще вже коптитись...

— Як знаєш, — мовив той, беручи на руки перелякану Франциску, — а я спробую вижити.

Монах зиркнув униз.

— Господь нас любить, — вирвалось у нього, — під вікном стоїть віз із соломою...

— От бачиш? Зарано для розпачу.

З цими словами Христоф виліз на підвіконня й шугонув донизу.

— До рук Твоїх, Господи, віддаю душу й тіло своє... — простогнав Гвідо, також вилізаючи на край вікна, — і позбав мене, Господи, від безумців!..

Широко розкинувши руки, чернець стрибнув слідом за Христофом.

Розповідають, що той постоялий двір згорів до тла й господар, який лишився без маєтку, проклинав палія на чім світ стоїть. Кажуть, бачили, як постояльці скочили на коней і помчали геть від пожарища. І ніби хтось когось переслідував, але чи наздогнав, невідомо. Монаха начебто бачили аж десь біля Любліна. Ходив, шукав годувальницю для малої дитини. Знайшов двох жінок охочих і вибрав ту, в якої були пишніші груди.

Розділ IX

Дні й ночі в Лемберзі

Навіть уночі у світі були люди...

П. Зюскінд. Парфуми[45]

До Львова Казимир прибув рано на зорі. Галицьку Браму вже було відчинено, і він, пробираючись крізь густий вранішній туман, поволі заїхав верхи на своїй поморянській шкапі до середмістя. Кінь був стомлений, брів помалу, низько опустивши голову, мовби очікував, що серед міської бруківки раптом виявиться свіжа трава. Вершнику, зрештою, також поспішати було нікуди, тому він коня не підганяв.